Запропонована сьогодні тема є надзвичайно болючою і складною. Порушуючи її, боюся накликати нарікання з боку колег та представників судової влади, але замовчувати існуючі проблеми – не маємо права.

В кінці-кінців, згадаймо старе мудре прислів’я: “Від тюрми та від суми – не зарікайся”.

Мова піде про вільний доступ до правосуддя, шляхи та можливості його реалізації.

Серед пересічних громадян, найпоширенішим розумінням доступності правосуддя є,перш за все, територіальне наближення суду до населення та можливість безперешкодно звернутися до суду за захистом своїх прав.

В правничому середовищі є поширеним трактування вільного доступу до правосуддя, як правового стандарту, що віддзеркалює вимоги справедливого та ефективного судового захисту, який конкретизується в необмеженій судовій юрисдикції, належних судових процедурах, розумних строках, і безперешкодного звернення будь-якої заінтересованої особи до суду. Доступ до правосуддя в комплексі забезпечується конкретними організаційними, правовими та економічними умовами.

Цей комплекс включає в себе: організаційно – правові умови доступності правосуддя, фінансову доступність, доступ до судової інформації, фізичний доступ до суду.

Організаційно-правові умови доступності передбачають можливість безперешкодно звернутись до суду при подачі позовних заяв, скарг, клопотань, розумного строку розгляду заявлених вимог, отримання судово-процесуальних документів за результатом їх розгляду. На сьогодні, навіть ці, здавалося б чисто технічні процедури, вимагають значних затрат, як часу, так і моральних зусиль. Канцелярії судів переповнені відвідувачами, черги, іноді, починаються ще на судовому ґанку. Існує проблема дотримання суддями процесуальних строків розгляду справ. До речі, нагадаю, що цивільними та адміністративними процесуальними законами передбачений граничний строк розгляду у два місяці. В більшості випадків ці строки, чи не вдвічі, довші. В кращому випадку. На це є і об’єктивні причини – надзвичайна завантаженість суддів. А це, в свою чергу, впливає на якість постановлених суддями рішень. Як правило, суди, постановляючи рішення, в судовому засіданні обмежуються проголошенням лише резолютивної їх частини, повні ж тексти виготовляються на протязі, передбачених процесуальним законом, п’яти днів. Що, в свою чергу, примушує зацікавлену сторону ще, як мінімум двічі, відвідувати канцелярії судів, витрачаючи час і зусилля.

Інший, не менш важливий чинник, доступності правосуддя – фінансова доступність. При нинішніх економічних можливостях громадян він відіграє, чи не головну роль у процесі звернення до суду. Процесуальні закони вимагають, при зверненні до суду, дотримання певних формальних вимог та процедур. Без допомоги кваліфікованого юриста, іноді, неможливо грамотно підготувати не те що позов, а й скласти клопотання, чи заяву. Разом з тим, статтею 59 Конституції України встановлено право кожного на правову допомогу. Питання в іншому. Як це право реалізувати? Для більшості громадян отримати кваліфіковану правову допомогу досить обтяжливо. Об’єктивно, юридичні послуги, як і в цілому світі, і в Україні задоволення не з дешевих. На перший погляд, що складного у роботі юриста – це ж не мішки носити. І мало хто розуміє скільки сил та енергії витрачається на те щоб надати фахову консультацію, чи достойно захистити інтереси клієнта в суді. Це надзвичайно затратна інтелектуальна праця. Проте, подібні нюанси не цікавлять пересічного громадянина. Його цікавить розмір виставленого рахунку. Інколи, цей рахунок – не підйомний. Саме для таких випадків існують громадські організації, що реалізують програми з надання безоплатної, як первинної, так і вторинної юридичної допомоги тим, хто її потребує. Вони працюють на гранти благодійних організацій, на жаль більшістю іноземних. Так само, до певної міри, обтяжливими є видатки з оплати держмита та інформаційно-технічного забезпечення судового процесу. Отже, лише для того щоб подати позовну заяву до суду, за самими скромними оцінками, людині необхідно витратити щонайменше 200-300грн. (за немайновими спорами зі самостійним веденням справи в суді).

Доступ до судової інформації являє собою доступність інформації щодо функціонування суду. В першу чергу, мається на увазі отримання від працівників апарату суду, секретарів судових засідань, помічників суддів громадянами оперативної інформації стосовно руху своєї справи. З іншого боку, це й доступність інформації щодо технічної сторони функціонування судів. Рішенням Ради суддів України N 33 від 6 лютого 2009 року затверджено Правила поведінки працівника суду. У Правилах закріплені етичні принципи ставлення до відвідувачів такі як повага, виваженість, толерантність, а також обов’язок на першу вимогу надавати інформацію відповідно до закону, правил і вимог, що стосуються суду, у якому цей працівник працює. Саме в такому річищі повинно відбуватись спілкування громадянин – працівник суду. Звичайно, як і кожна професія, вище означені професії відкладають свій відбиток на модель поведінки особи, що існує в ній. Проте, це аж ніяк не означає «карт-бланш» на зверхність, зневагу, чи відверте хамство. На превеликий жаль, подібні випадки – непоодинокі. Так само, бажає кращого суто технічний бік справи, а саме – змістовна насиченість інформаційних стендів, які знаходяться в судах.

Фізичний доступ до суду, в першу чергу, передбачає комфортне(у якнайширшому розумінні) перебування громадянина у приміщенні суду. Через недостатнє матеріально-технічне забезпечення судів є певні проблеми безпосереднього доступу до приміщень судів осіб з особливими потребами, облаштування місць очікування та оформлення документів, місць ознайомлення з матеріалами справ. Додатковою незручністю при ознайомленні з матеріалами справи є відсутність можливості зробити копії цих матеріалів, що тягне за собою втрати часу для громадян та працівників апарату суду, й справляє негативне враження від перебування у суді, як установі де немає елементарних  засобів для учасників судових процесів. Так само, як і відсутність будь-якої інформації щодо місць загального користування (туалетів, умивальників).

Пройшовши всю цю тернисту дорогу, громадяни, тим не менше, не мають певності в об’єктивному та справедливому розгляді справи. На жаль, цілком обґрунтовано. Міжнародна організація Transparency International вказує на значну корумпованість українських судів. Про це йдеться у звіті організації за 2010 рік. За оцінкою рівня корупції судової системи Україна потрапила в одну групу з Афганістаном, Болівією, Болгарією, Камбоджею, Македонією й Перу.

За оцінками соціологів Центру Разумкова, більш як 70% громадян України вважають суди найбільш корумпованим інститутом держави.

То чи є вихід з такої ситуації? Можна, звичайно, склавши руки зайняти позицію стороннього спостерігача і займатись лише констатацією фактів. Як на мене, це – хибна позиція. Як вже було сказано вище, на щит слід підняти роль громадських, і не обов’язково правозахисних, організацій. Скоріше, або на рівні з правозахисними це повинні бути організації, що переймаються долею малозабезпечених громадян, осіб з обмеженими можливостями. Слід більш уважно підійти до системи підготовки фахівців-юристів у вищій школі. Тернопіль має в цьому значний потенціал. Замість занять якимось віртуальним вирішенням  абстрактних завдань на семінарах, спробувати допомогти тим, хто цього потребує, безпосередньо у приміщенні суду. До речі, нещодавно я став свідком чогось подібного, коли кілька молодих людей юридичного інституту ТНЕУ (принаймні, вони самі так відрекомендувались) допомагали літнім людям у підготовці позовних заяв щодо вирішення спорів т.зв. «дітей війни». А чому б, подібний досвід не взяти за правило? Шкоди від цього не буде, а користь – очевидна. Ще краще, коли це відбуватиметься під наглядом досвідчених викладачів. Громадським організаціям, ЗМІ необхідно налагодити більш тісніші контакти з тернопільським бізнесом. Довести до заможних бізнесменів, що затрати на річне фінансування програми з вільного доступу до правосуддя обійдеться їм не дорожче, ніж організація якогось шоу на кшталт «Міс файна бузя», чи одноразовий виступ під «фанеру» чергового «фабричного звіздяна, або гвіздочки». При однакових затратах – користь неспівставна.

Правовий нігілізм породжує суспільну апатію, так само, як суспільна байдужість – вседозволеність влади. Незалежно якої. А, може, в першу чергу – судової. Обізнаного в своїх правах громадянина, а тим більше, коли він знає шляхи реалізації цих прав, зневажити, чи принизити неможливо.

Суд повинен стати тією інстанцією, де кожен може відстояти своє порушене право. Так має бути у розвинутому громадянському суспільстві. Це суспільство для нас ніхто зі сторони не збудує. Будівничі – ми самі.