Початок

Ще дотепер, згадуючи той тривожний кінець серпня 1991 року, не можу дати собі відповідь на єдине питання: Що це було?

Повертаючись у той час, вже з висоти прожитого, черв’ячок сумнівів вряди-годи нагадує про себе. Після 1989 радянське суспільство, наситившись свободою слова і вільнодумства, почало відчувати необхідність якоїсь стабілізації життя. Прибалтійські держави на той момент вже чітко визначилися зі своїм майбутнім і недвозначно окреслили свій шлях на відновлення незалежності. Тривожною, у військовому плані, залишалась ситуація на Кавказі. Проте, з вибором позиції такої однозначності не було. Центральний уряд вміло грав на протиріччях (релігійних, територіальних, кланових), які мали місце у цих республіках. Середньоазійські радянські республіки зачаїлися у тривожному очікуванні. Хитрість і мудрість керівників цих республік підтвердилася їх чи їх ставлеників незмінним перебуванням у владі до останнього часу. Найбільш розгубленими виглядали слов’янські республіки СРСР. З різних причин. Україна з Білоруссю відчували слабкість центрального керівництва, але не могли вплинути на ситуацію через відсутність важелів такого впливу. Росія, де-факто, ядро Союзу, у створеній радянській системі взагалі не відігравала якої-небудь самостійної ролі. Роль керівництва республікою зводилась до господарсько-розпорядчих функцій і не більше. Ситуація досить дивна, але так було.

Радянський Союз – модифікована копія Російської Імперії, де рішення приймаються одноособово, незалежно чи самодержцем, чи генеральним секретарем. Система могутня, коли при владі сильна особистість і до неможливості вразлива за слабкого керманича. Історія підтверджує дану тезу. Горбачов не був сильною особистістю. Виходячи з цього, і не міг прийняти якогось кардинального рішення. Якщо пригадуєте, всі жорсткі рішення (штурм телевізійної вежі у Вільнюсі, Тбіліське побоїще, події в Сумгаїті) приймались без його участі, принаймні, без його прямої участі. Він звик загрібати жар чужими руками. За такого керівника Союз був приречений на погибель. А з серпневим путчем Горбачов переграв самого себе. Як мені здається, у режисурі тих подій не останню роль відіграла і покійна дружина генсека – Раїса Максимівна. Мені так здається.

Тому у 1991 році склалася ситуація, коли верхівка керівництва Союзу остаточно розчарувалася у Горбачові й спробувала переломити ситуацію на свою користь, тобто спробувала, як вміла, залишитись при владі. Як ми бачили – бездарно і примітивно.

Згадаю дідове: «Якщо хочеш щось зробити, застановися над чотирма речами – час, місце, компанія й спосіб.» Золоті слова. З часом і місцем, за великим рахунком, можна погодитись. А ось з компанією і способом…

Серед путчистів єдиною особою, що заслуговує на увагу, був колишній міністр внутрішніх справ СРСР, асимільований латиш – Борис Карлович Пуго. Він і відійшов достойно. Всі решта – типові номенклатурні кроти, за інтелектом й світоглядними переконаннями на рівні й нижче Горбачова. Чого вартий один Янаєв? Грубою помилкою ГКЧПістів була відсутність у комітеті так званих «товаришів з місць» – представників союзних республік. Не обов’язково перших осіб, бодай яких будь знакових персонажів. Тому й так жалюгідно виглядав той ГЧКП з екранів телевізорів. Запухлі обличчя з тремором в руках і мові. До речі, саме цією прес-конференцією, особисто для мене, вони прирекли себе. Побачивши цю гоп-компанію, більшість громадян, як і я, сказали: «Це – не серйозно!» І виявилися праві.

Тепер щодо способу. Ввід танків у Москву – чергова дурня путчистів. Коли вводиться бойова техніка у столицю держави повинен бути чіткий план її застосування і впевненість у тому, що накази про застосування будуть виконуватись. У ГЧКП не було ні першого, ні другого. Язов дав наказ, бо його попросили і крапка. А що і як далі його вже не обходило. Наказав і відбув на продовження бенкету. Брати на себе відповідальність ніхто не захотів. Тинялась та техніка по Москві, як бездомні собачки. Хто приголубив – тому й служили. Інциденти звичайно були, але від страху і невизначеності, а, подекуди, і від екзальтованості окремих громадян. Навколо ж живі люди.

Не застановившись з компанією і способом, ГКЧП прирік себе на провал. І слава Богу!

Звичайно, зараз дуже легко бути таким розумним, розважливим і холоднокровним. Можете запитати: А боявся? Було страшно? Відповім: Боявся! Було страшно! Взагалі-то, відчуття страху – нормальна реакція психічно здорової людини на небезпеку. А на початках небезпека видавалася реальною.

А що Тернопіль в серпневі дні? А  – по різному, скажу я вам. Дуже по різному.

Про це трошки далі…

Олег Мартинюк