З одного боку – це утворення партією назвати можна з великою потугою, з іншого, саме Регіони, позиціонуючи себе як партію, на всі вибори останнього часу ідуть самостійно. Не спокушаючись на блокування. Самодостатньо. Попутників вони просто поглинають чи на добровільній основі, чи поставивши в такі умови, що відмовитись від зміни прапора – нереально.

Тактично – досить виправданий крок. Та й в плані стратегії, щоб ніхто не спокушався особливо від гурту відбитись. Регіони – класичний приклад пост КПРС у наші дні. Чітка партійна вертикаль, жорстка, лише обраним відома, ієрархія всередині тих, хто вирішує. І мур бетонна комуністична парадигма: «Двух мнений быть не может!»

Ця партія любить порядок і стабільність у тому вигляді, як сама для себе їх окреслила. Будь-які непередбачувані, заздалегідь не прораховані рухи – чужі для неї. Все чинно і благородно. Як на цвинтарі.

Це, одночасно, і великий мінус – все дуже легко прораховується. Інша справа, що нема на то ради. Принаймні, у нинішніх опонентів.

Здавалося б – все прораховано, кроки передбачені, а завадити – зась. Не знали, що почнуться гоніння? Знали. Якщо не знали – гріш ціна аналітичним службам партій, які так пишаються своєю величчю. Гнати втришия  такі служби. Виробили якийсь розумний план протидії, підготували контраргументи звинуваченням? Де там. Таке враження, що все що не робиться опонентами влади – щойно з печі. Гаряче і глевке. Замість залізних правових спростувань – завчені мантри й нарікання на анти демократичність влади. Це для них, як мертвому припарка. Бачили вони десь ці стенання. Є чітко визначений план дій і вони його беззастережно дотримуються. Змітаючи на своєму шляху будь-які перешкоди. Якісь «невнятні» голоси так званого демократичного співтовариства не більше, як укус набридливого комара на рибалці. Одним більше – одним менше… Вони ж прекрасно розуміють, що на якісь серйозніші кроки у цього «співтовариства» духу не вистарчить. Тут для них головне – не зариватись. Як на мене, наразі, гальма ще спрацьовують. Чи надовго – інше питання.

Проте, будь-який моноліт має своє слабке місце. Для ПР – це кадри. Не йдеться про тих, хто стояв біля витоків. Мова – про загал. Достатньо приглянутись до першої п’ятірки, що вела ПР на дочасні парламентські вибори 2007 року. Янукович, Богатирьова, Чорновіл, Богословська, Шуфрич. Ось вам і моноліт. Одну – вигнали, друга – металась,як навіжена, в кінці-кінців таки прибилась до того самого берега , третій – взагалі незрозуміло, з ким він і де він, четвертий, мов «підпільник Кіндрат», до цих пір рейки підриває, хоч, нібито, його ж при владі. А додайте команду «земляка», чи то заліщанина, чи то з Бучача, що, кажуть, має чималий влив на Гаранта. Головно – фінансовий. Павуки в банці – співіснують, допоки ситі. Щойно проголодаються, мало не здасться. Всім. Неоране поле для діяльності. Хтось користає? Риторичне запитання.

Не треба бути гуру від політології щоб передбачити долю цього партпроекту. Вона спільна у всіх провладних партій України, які існують у тому вигляді, що сьогодні. Загнивання і розпад. Рано чи пізно. Краще – раніше, але без потрясінь. І, до речі, це не побажання, а об’єктивна оцінка суб’єкта. Найодіозніших представників ПР позбудеться, оскільки, позиціонує себе як сучасна європейська партія. А це її кістяк. Реформатори поступово відійдуть самі. Через короткий час, лише усвідомлять повний провал так званих реформ, що проводяться, як в центрі, так і на місцях колишньою комуно-комсомольською радянською номенклатурою чи тими, що аж пищали щоб нею стати, але не змогли, скажімо, через вік. Ще хтось залишить тісні ряди напередодні виборів, не побачивши себе у списку, або десь на його задвірках. Хто ж залишиться? Та сама сіра маса, послушний легіон сформований із політичних невдах і зрадників, яким нікуди іти. З тією ж електоральною підтримкою з якою починали: від 1% у 1998р. до 13% у складі блоку ЗаЄдУ у 2002. Можливо, тому так лобіюється мажоритарка. Які-не-які 40 срібняків для купівлі округу  в калитці ж залишаться. Хоча і там конкурс дай Боже буде.

Як скоро це станеться повною мірою залежить від нас, від суспільства. І залежить воно від того, як довго ми погодимося терпіти наругу над собою. Як довго ми будемо сприймати за чисту монету той потік неправди, що ллється на нас щоденно. Як довго ми – суспільство, будемо дотримуватись нейтралітету, роблячи вигляд, що те, що відбувається з Україною особисто нас не стосується. Хтось недурний свого часу сказав: Якщо ти не цікавишся політикою, то політика зацікавиться тобою. Важливо у який спосіб. Нейтралітет може й не допомогти.