Піймав себе на думці,яку виказала мені одного разу моя знайома – «Смурний» ти якийсь останнім часом». І справді,- невеселий. О, хоч трошки повеселішало. Це я про своє русофобство. Так подумав, якщо прикинути, я скоріше – русофіл. В певному сенсі. Ну хіба не так? Навіщо «фобити», якщо можна «філити»? Щось я вже почав заговорюватись. Менше з тим, повернемось до наших баранів.


Прокукурікали (про баранів – це я фігурально) про об’єднання національно-демократичних сил. Прокукурікали – а там, хай хоч сонце не сходить. Не встигло ще повітря заспокоїтись від тих «потужних» закликів, а вже окремі з заявників почали «дезавуйовувати». І там їх не так зрозуміли, і те на свій лад перекрутили, і в іншому місці перебрехали. Одним словом, великий пшик, а не об’єднання. Зловтішаюсь? Дурня! Сумно мені, дуже сумно. Гноблять нас, як чушок останніх, а ми ніяк шкіру невбитого ведмедя не поділимо. Гетьманства, тобто. Хіба важко було зрозуміти, що всі ті об’єднавчі потуги – елементарна спроба створити якусь «новітню» опозицію на противагу Тимошенко? За дурнів нас тримають. Прекрасно розуміючи, що Яценюк ніколи не погодиться грати другу скрипку, незалежно чи в оркестрі Тимошенко, чи в чиємусь іншому, все-таки тужаться народити якогось покруча. Бог їм суддя. І народ – на виборах.

Тепер про наше все – про українську пісню. Зі всіх кутків і закутків заволали про дискримінацію її любимої. І на радіо, і на телебаченні, і всюди. Зменшили (чи тільки хочуть) відсоток звучання, сатрапи. Тут, насправді, сміх крізь сльози. Значить це все, що я, поки що, ще чую у несеквестрованому стані –і є українська пісня?! Панове, це просто вихідці з територіального утворення під назвою Україна, хай буде, співають. Якщо це – українська пісня, тоді я – іспанський льотчик. Значить у нас дуже різне ставлення до визначення «українська» пісня. І кардинально протилежне його розуміння. Тому, дискусія «вріжуть – не вріжуть» цю пісню, для мене – неактуальна. Набагато актуальнішим є питання творення саме УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ, її популяризації, просування в ефір. А як це зробити, коли всі наші «звізди» і петеушники-фабриканти не те що співати, а розмовляти українською не вміють, або соромляться, що ще гидкіше. Для мене, та не тільки, українська пісня це коли від душі, а не від тексту чи території. Ось так.

Знаєте, я вже давно розчарувався у тих утвореннях, що називають себе «зібраннями інтелігенції». Здебільшого, це зібрання людей з дипломами про вищу освіту і не більше. Щоправда, з додатком двох-трьох, так званих, знакових персон. «Унівська група»- не виняток. Я не полінувався і зайшов на їх сайт. Так Маринович, так Грицак, так Фільц. Мені б не хотілось критикувати, чи Господи ізбав, ганити когось, але помпезно називати це поважне зібрання львівською елітою і не помічати з десяток до нього подібних у тому ж таки Львові, не зовсім справедливо. Більш обережними треба бути у визначеннях. Тим більше публікуючи за підписом цих поважних людей заяву, що так нагадує мені незабутні звернення «прогресивної радянської інтелігенції» . І науковці там, і підприємці, і діячі культури. Елементарна «совкова» кухонна «інтелігенція». Особисто для мене. З логікою «аби чого не вийшло». Банально.

Повернуся знову до діагностики. Такий лікар-діагност у мені пропадає. Ось знову наштовхнувся на одну цікаву хворобу. Досить страшну, до речі. Хвороба Альцгеймера називається. Це коли вражається «сіра речовина» мозку, що призводить до втрати пам’яті і прогресуючого слабоумства. Як це все до нас підходить. Найстрашніше те, що ця хвороба, наразі, – невиліковна.