Мене завжди коробило, коли чув у медіа просторі з вуст політиків, народних депутатів вислів «ця країна», «ця держава» відносно України. Здавалось непристойним називати рідну країну принизливим «ця». Знаєте, це так само, як звертатись «гей, шановний». Тим більше від людей, що покликані їй служити.


Останнім часом став помічати, що починаю більш глибше розуміти прихований зміст такого визначення. Це коли пихатий, самовдоволений міністр, який за посадою репрезентує мою країну перед зовнішнім світом дивиться на нас – суверенів держави, зверхньо й зневажливо, наче на набридливих тупих комах. В цей самий час, відчуваючи себе обличчям держави. Може, воно й так, і він є «обличчям цієї держави». Але для мене він – самодур і нахабна, самозакохана морда моєї Батьківщини. Відчуваєте різницю?

Подібні почуття з’являються від безсилля хоча б чим будь вплинути на хід подій у країні. Ми поволі але впевнено перетворюємося на безмовний, безвольний натовп «ПОФІГІСТІВ», що мають за щастя позловтішатись над недолугістю влади, але спробувати щось змінити – це не до нас.

Приреченість і відсутність волі – ось що я бачу в очах багатьох своїх знайомих. А ще – зневіру. Це надзвичайно тривожно і боляче. Тому все частіше ловлю себе на думці, що й я починаю називати країну у якій живу – «цією країною».  І вже немає того неприйняття, і вже здається, що так має бути.

Ми, чомусь, завжди йдемо на крок позаду цивілізації. Весь світ зрозумів згубність життя у споживацькому суспільстві і шукає якісь нові форми і формули самореалізації. Нехай на свій лад, але зрозумів догмат: «Не хлібом єдиним живе людина». Почав звертати свої погляди, вдивляючись у майбутнє, на пройдений шлях пращурів. Відшуковувати корені, а знайшовши – тішитися мов малі діти. У нас все на поверхні, не так глибоко. Щоправда – дуже засмічено. Ми ж замість того, щоб розчищати, з тупим завзяттям займаємось подальшим захаращенням. Чому так? Замість мозку – визначальником благоденства став шлунок.

Опустити руки і змиритись з хамською державою? Але чи зможемо ми після того себе поважати? Тим більше вимагати поваги до себе. Риторичні запитання, відповідь на які потрібно дати кожному. Якщо і надалі будемо мовчки спостерігати за тим, що відбувається не варто сподіватись на покращення. Воно саме ніколи не прийде. І ніхто його не принесе на тарілочці з блакитною облямівочкою. Його слід добиватись. Своєю активною життєвою позицією, інколи самопожертвою.

Є інший шлях. Взяти паузу і осмислити, а чи й насправді ми всі, хто живе у цій країні єдині. Єдині, як нація, як народ. Чи все-таки різні?

Якщо зрозуміємо, що у нас більше відмінностей ніж спільного, може, варто придивитись до Судану. Там знайшли розумний і відносно безболісний вихід. Інакше моя Батьківщина у «цій державі» майбутнього немає. Так само як і я.

Олег МАРТИНЮК