Ось і добігає кінця захоплююче дійство під назвою виборчі перегони. Десь попереду, за останнім поворотом – фінішна стрічка. За нею – головний приз, завойоване крісло мера, чи омріяний депутатський мандат. І хто б що не говорив, першим хоче бути кожен. Тому що, навіть, друге місце – це програш.

Сьогодні – день тиші. Спроба прожити без передвиборної тріскотні, без божевільного темпу передвиборного життя, де час спресований до неможливості, де завжди не вистачає хвилинки, годинки, дня. Сьогодні – день осмислення пройденого, розчарування незробленим, сором за зроблене.

Холодний аналіз – попереду. Наразі, гарячим слідом, спроба оцінити шанс. І не обов’язково, перша оцінка буде вірною. Скоріше за все, навпаки. Бо не висохло мило, не просохло спітніле чоло і серце ще не ввійшло у звичний ритм.

А покищо…

Останні  дні позначились спробою розіграти найбрудніші сценарії. Це і “теракт” неадекватних молодиків, що мчали у, лише їм відомому напрямку, за лише їм відомою потребою. Але прозвучало, я б навіть сказав – прогриміло. Та так, що аж сам шеф приїхали. Україна прогуділа.

За дивним збігом обставин, майже паралельно, інші “фаворити” десь розкопали наклад газети під звучною назвою “Українська правда”, де їх білих і пухнастих обливають брудом. І знову ж таки, о диво, шеф тут як тут. Щоправда другого шефа не було, – невиїзний. Я так думаю, просто не хоче. Та й що скаже? І хто його буде слухати?

Здається, й сьогодні щось би мало статися. За правилами жанру. Побачимо.

Якщо по-правді, трошки сумно. І від заїжджених технологій, а ще більше від їх реалізації. Немає свіжості, яскравості митця і виконавця. Все сіро, буденно.

Одним словом – ДЕНЬ ТИШІ. Як завжди, з фальстарту.