Аналізуючи стан справ в аграрному секторі економіки України, вимальовується досить невтішна картина.

Після проведення на початку 90-х років 20-го століття першого етапу, так званої, земельної реформи, маємо загрозливу ситуацію на селі.

Розпаювавши землі колишніх колгоспів, реально виділивши їх колишнім членам колективних господарств, держава, на жаль, а може навмисно, не продумала яким чином ці новоявлені землевласники провадитимуть свою господарку.

Безумовно, за наявності конкурентного середовища в економіці, прерогатива на боці крупних господарств, де в силу об’єктивних причин, які є зрозумілими хоч трохи обізнаному обивателю, – і менша собівартість одиниці продукції, і вища продуктивність праці.

За таких умов, аграрний сектор постав перед вибором перспектив розвитку. Вимальовувались кілька шляхів. Можна було розвивати дрібні селянські, фермерські господарства, ефективність та рентабельність яких викликала занепокоєння через високу затратність виробництва. Створювати потужні агрохолдинги із залученням селянських паїв, активною механізацією й автоматизацією товарного виробництва. Відродження на селі споживчої кооперації та створення на її базі максимально завершеного циклу виробництва. Від поля – до полиць магазинів, тобто, до кінцевого споживача.

Кожен із вище запропонованих шляхів розвитку має право на існування. Проте, слід визначитися, який із них повинен стати базовим у розвитку українського села.

Відносно дрібні селянські, фермерські господарства могли б зосередитись на виробництві екологічно чистої продукції, яка стала такою витребуваною у європейських країнах. Це могли б бути парниково-тепличні господарства з цілорічним циклом виробництва продуктів городництва, вирощування грибів, квітникарства, лікарських рослин тощо. В основному, подібні господарства доцільно розташовувати у приміських зонах. Дрібні тваринницькі ферми з виробництва молочної та кисломолочної продукції вівчарства та козеводства. У туристично-відпочинкових, рекреаційних зонах,  привабливим виглядає культивування сільського туризму із залученням в раціон харчування туристів вирощеної на власних землях сільгосппродукції.

Відроджена кооперація могла б займатися потужним товарним виробництвом продукції тваринництва та рослинництва, включно з переробкою, бодай, первинною. В ідеалі – повний цикл. Так би мовити, «з городу – до столу».

На жаль, вимушені констатувати, що на сьогодні, і це – вперта тенденція, яка підтримується державною політикою у сфері земельних відносин, аграрний сектор економіки України пішов шляхом концентрації сільськогосподарського виробництва у руках різного роду потужних агрохолдингів. За великим рахунком, відбувається концентрація земель у руках кількох десятків сімей України, що максимально наближені до найвищих владних структур, а то й безпосередньо у них входять. Подібна ситуація є вкрай небезпечною для суспільства й держави загалом.

На перший погляд, такий стан речей створює ілюзію легкої керованості аграрним бізнесом та можливості волюнтаристського на нього впливу. Тобто, позірність контролю за цінами, певної специфікації виробництва, безпроблемністю доступу держави до сільськогосподарської продукції. Але – це на початках, на стадії накопичення потужностей. Надалі ситуація повернеться рівно навпаки. Виробники стратегічної продукції (глупо сперечатись, що сільськогосподарська продукція не є стратегічною) стануть диктувати свої умови. Як державі, так і суспільству в цілому.

В цьому контексті, варто детальніше розглянути структуру крупних агрохолдингів. При детальному аналізі проглядаються закономірності у їх творенні.

Як правило, на чолі цих утворень (публічне керівництво) стоять не критичні власники, а їх ставленики, хоча і такі, що володіють якоюсь часткою у власності. Інколи  – чималою, але в жодному разі – не блокуючою. Така ситуація зручна для реальних власників. Вони можуть скриватись під брендами інвестиційних фондів, банківських установ, консалтингових груп тощо. Тимчасові управителі переймають на себе всі організаторсько-управлінські функції холдингами, захоплення земель (в переважній більшості своїй – чисте чи відносно чисте з правової точки зору), розширення виробництв. У сферу їх інтересів входить й взаємодія з державними органами управління на місцях та місцевими органами самоуправління.  Вирішення питань на місцевому рівні – це їх компетенція. Саме тому у місцевих громад складається хибне враження у всемогутності містечкових земельних олігархів. Їх «безкорисливості» та «добродійництві». Просто вищий щабель реальних землевласників чутливо тримає руку на пульсі суспільних подій і відповідно реагує, зайвий раз не афішуючи свою присутність. Звідси і відремонтовані клуби з сільськими школами й залатані дороги коштом «добродійних» фондів під опікою землевласника. Кожна копійка витрачена з цією метою, рано чи пізно, принесе десятикратний прибуток. Не залежно чи це будуть матеріальні дивіденди у вигляді за безцінь відібраних «благодійником» земель, чи нематеріальні – у вигляді поданих голосів на якихось чергових виборах у черговий орган влади.

Як було сказано, вищеописаний шлях розвитку аграрних відносин є небезпечний для держави й суспільства. Та й самим власникам може відгукнутися плачевно. Достатньо згадати долю Латиноамериканських чи Південноафриканських латифундистів. Варто не забувати й з чого почалися жовтневі події у царській Росії 1917 року. А головно – їх наслідки для поміщиків. Про тимчасових правителів, що бавляться, бо реальні власники дозволяють, у великих латифундистів – краще взагалі промовчати. Їх доля не цікавитиме нікого. Ані тих, хто їх поставив приглядати за господарством, ані тих з кого вони хочуть зробити новітніх безмовних кріпаків-рабів. Історичний факт: раб найбільше ненавидить правителя – колишнього раба. На захист влади також не треба особливо розраховувати. Нинішня влада з небувалою легкістю здає тих зі своїх адептів кого не шкода. А їй, за невеликим винятком, не шкода нікого. Тим паче тих, кого так легко замінити.

Висновки напрошуються самі. Поки не пізно, слід кардинально змінити вектор розвитку українського села. Наріжним каменем всієї державної політики на селі поставити людину, її інтереси, а не інтереси крупних сільгоспвиробників. Тоді у села з’явиться майбутнє.  Інакше – загнивання і повний крах.

Олег Мартинюк

ЕАГ «Фокус»

На фото: Поки аграрні олігархи багатіють, українські селяни спиваються і деградують