Про нинішню українську армію різне розповідають: і що вона змінюється в кращий бік, і що колишні болячки «непобедимой и легендарной» продовжують відчуватися в ній на повну силу. Не знаю – мені довелося служити ще в тій, колишній…
Повертаюся у казарму, відчуваючи, що засинаю на ходу. Безсонна ніч і увесь нинішній день патрулювання гамірним Львовом з його березневими калюжами і брудним снігом цілком вибили з сил. Норму затримання порушників я зі своїми двома патрульними не виконав, отож завтра на мене чекає «дружня» розмова з комендантом міста. Голос у нього тріскучий і неприємний, а вузькі щілинки очей, здається, пробуравлюють наскрізь. Та біс із ним. Завтра буде завтра. Зараз головне — виспатися. Заходжу в ленінську кімнату, яка слугує нам тимчасовим гуртожитком. Вона порожня. Двоє офіцерів, капітан і старший лейтенант, курять в кінці коридору.
Сідаю на табуретку й витягую з кобури пістолет, зовсім забувши, що зараз він, згідно з інструкцією, споряджений бойовими патронами. Пересмикую затвор і, як це не раз робив з порожнім магазином, натискаю на спусковий гачок. Постріл у цьому замкнутому просторі лунає просто оглушливо. На підлозі, за декілька сантиметрів від мого чобота, з’являється кругла симпатична дірка, розмір якої якраз відповідає калібру кулі 9 мм. Приголомшений від несподіванки, чую тупіт ніг. Капітан і старший лейтенант, які щойно курили, з острахом заглядають у кімнату, очікуючи, мабуть, побачити самогубця з діркою в скроні.
Та ні, я живий-живісінький, тільки руки тремтять. Машинально витягую з пістолета обойму, геть забувши, що ще одна куля вже зайшла автоматично у патронник. Знову спрямовую зброю вниз і натискаю на гачок. Лунає постріл, не менш ефектний за попередній, а поряд з першою діркою в підлозі з’являється така ж миловидна друга. Я зовсім перестаю розуміти, що діється. Офіцери біля дверей – теж. Ну, всадити собі кулю в скроню – це зрозуміле і не таке вже й рідкісне в армії явище, а от прийти з патрулювання, сісти на табуретку і знічев’я гатити з пістолета в підлогу – це вже щось нове.
– Эй, литер, ты что, с ума сошел? – обережно запитав капітан («литер» на армійському жаргоні – лейтенант).
Ці слова повертають мене до тями. Втретє натискаю на гачок, і цього разу чути лише безневинне клацання. Все. Сеанс розваг закінчено. І відразу ж в голову «стріляє» думка: а як відзвітувати за два витрачені патрони?
– Ну ты даешь! – промовляє старший лейтенант, пересвідчившись, що я при здоровому глузді і те, що сталося – чиста випадковість.
– Да что с него возьмешь, з двухгоденыша, – з легкою зневагою кидає капітан, – почисти ствол от нагара и скажи, что патроны использовал на полигоне.
«Двухгоденыш» – це я. Так кадрові офіцери називали призваних до армії на два роки випускників військових кафедр університетів та інститутів. Вживалося в радянській армії і більш благозвучне означення для цієї категорії – «офіцер-любитель».
Стосунки між «двухгоденышами» і кадровим плем’ям часто нагадували стосунки вільноопреділяючогося Марека і полковника Шредера із безсмертних пригод бравого Швейка. Як і звичайний солдат, офіцер-любитель рахував дні до «дембеля», хоча поза тим користувався усіма правами кадрового офіцера. В тому числі і священним правом вислуховувати матюки старшого начальства. А вони, особливо під час маневрів, буквально сипалися на голову.
***
– Лейтенант, твою мать, ты что, охренел?! – верещить підполковник Чекалін, заступник командира дивізії з техніки. Але, як на зло, нічого вдіяти я зараз не можу. У моєму «ГАЗ-66» щось зламалося, водій копирсається у моторі і через це Чекалін не може проїхати.
Віддаю за всіма правилами честь й : «Извините, това…»
– Да пошел ты на…со своим извините!!! Чтобы через минуту путь был свободен, иначе я сделаю так, что старлея ты никогда не получишь!
Мене раптом охоплює відчайдушна і, загалом, не властива мені сміливість. Що мені, зрештою, втрачати, крім своїх ланцюгів?
– Товарищ подполковник, а нельзя понизить меня до младшего лейтенанта и уволить из армии? — запитую, відчуваючи, як шалено калатає серце.
– Ты что, двухгоденыш, что ли? — вже трохи тихіше запитує Чекалін, — вот суки, совсем испоганили армию!
Я мовчу. Зате, нарешті, «заговорив» двигун мого «ГАЗ-66». Роблю знак водію, щоб від’їхав на узбіччя, і повертаюся до Чекаліна, але бачу лише його широку спину. А чоботи у нього гарні, явно пошиті на замовлення.
***
– Посмотри, какой у меня «замполит», – шарпає мене за рукав командир батареї капітан Єрмолін. «Замполітом» виявляється майстерно, сказати б навіть, художньо виконана нагайка з переплетенням різнокольорових проводів і з вставленим всередину гнучким і міцним дротяним прутом.
– Пойдем со мной на гауптвахту, там два наших защитничка отдыхают, – мовить Єрмолін.
«Защитнички» – це два воїни славної Залізної ордена Суворова і ще там когось дивізії… Їх учора буквально витягли з канави якраз біля хати відомої місцевої повії і за сумісництвом – самогонниці. Взагалі, для солдата гауптвахта, якщо не рахувати чищення туалету – відпочинок. Єрмолін же, очевидно, вирішив дати зрозуміти обом, що служба – не лише мед.
– Ну что, гроза империализма, – без злості запитує він, заходячи в камеру і поляскуючи
себе «замполітом» по халяві чобота, — хорошо погуляли вчера? Сколько выпил? — звертається він до веснянкуватого самарця.
– Ну… где-то грамм…300, — пробубонів той.
– Всего триста? – співчутливо перепитує Єрмолін. -Так вот тебе сто.– Нагайка свиснула й опустилася на плече солдата. Той злякано зойкнув.
– Вот тебе двести, – повторив Єрмолін свій удар. Знову несамовитий зойк.
– Вот тебе триста, – цього разу нагайка наздогнала спину солдата, який кинувся шукати в камері п’ятий кут. Але наказ «Стоять!» пришпилив його до місця.
– А это тебе, чтоб не шатался по б…..м!
Останній удар солдат сприйняв стоїчно, міцно зціпивши зуби. Стійкі, все-таки, вояки Залізної дивізії, недарма ще у війну про них ішла слава. Я дивлюся на другого солдата. Враження таке, що його ось-ось вирве. Очі сповнені жаху, руки тремтять. Він знає, що його чекає за мить. Мені, щиро кажучи, теж не по собі. Та Єрмолін несподівано повертається і коротко кидає мені: «Пошли!» Ми виходимо з гауптвахти. Повітря надворі здається дивовижно чистим і прозорим.
– Тебя, наверное, интересует, почему я не бил второго? – випереджає Єрмолін моє запитання і продовжує. – Я знаю, что зто тот «черпак» его потянул с собой. Вообще, запомни: солдата нужно уметь ударить, но нужно уметь и погладить. Это мне еще мой отец говорил. Вот увидишь, тот второй, молодой, больше носа не высунет из части.
***
– Ну что, капиташка, хотел в академию? Вот тебе академия – хрен в стакан! – величезна дуля полковника Миронова вперлася просто в ніс начальнику штабу батальйону капітану Іванову. Той серйозно проштрафився: не перевірив несення служби караулом, і невідомі зламали двері складу. Голос у полковника гучний, як труба, так що його легко чують солдати, які вишикувались неподалік. Хоча устав забороняє виносити догану офіцеру в присутності його підлеглих, Миронов зараз на це не зважає. У нього є ще одна причина для поганого настрою. Нещодавно застрілився прапорщик із автороти. Він ніс службу в наряді, вирішив на хвильку зайти додому і застукав свою благовірну в інтимній обстановці з одним із офіцерів. Бідолашний рогоносець не став зводити рахунки з перелюбниками, а вийшов на кухню і вистрілив собі в рот. На стіні залишилась абстрактна картина з крові і мізків. Тепер чекай нашестя комісій, що аж ніяк не сприяє кар’єрі. За останніх півроку це вже другий випадок самогубства. Першим застрілився начальник речового складу, коли дізнався, що у нього цироз.
***
«Замполіт» Єрмоліна знову витьохкує веселим соловейком. Цього разу – у палатці на полігоні, на спині шофера «Урала», який потайки завіз дядькові із сусіднього села машину дров за літр самогону. Шоферюзі дістається більше, ніж тому, на гауптвахті, оскільки Єрмолін точно відміряє по одному удару за кожні сто грамів випитого. Я не в силі слухати несамовитий зойк і виходжу з палатки. Вечірній ліс, неподалік дзюрчить струмок, дим вогнища… Ідилія та й годі. Скільки мені ще залишилося до кінця цієї ідилії? Трохи більше півроку… Витримаю?
Ігор Дуда