Офіцер-любитель

13/08/2017 0
Розмір тексту:

Про нинішню  українську армію різне розповідають: і що вона змінюється в кращий бік, і що колишні болячки «непобедимой и легендарной» продовжують відчуватися в ній на повну силу. Не знаю – мені довелося служити ще в тій, колишній…

Повертаюся у казарму, відчуваючи, що заси­наю на ходу. Безсонна ніч і увесь нинішній день патрулювання гамірним Львовом з його березневими калюжами і брудним снігом цілком вибили з сил. Норму затримання поруш­ників я зі своїми двома патрульними не виконав, отож завтра на мене чекає «дружня» розмова з комендантом міста. Голос у нього тріскучий і неприємний, а вузькі щілинки очей, здається, пробу­равлюють наскрізь. Та біс із ним. Завтра буде завтра. Зараз головне — виспатися. Заходжу в ленінську кімнату, яка слугує нам тимчасовим гуртожитком. Вона порожня. Двоє офіцерів, капітан і старший лейтенант, ку­рять в кінці коридору.

Сідаю на табуретку й витягую з кобури пісто­лет, зовсім забувши, що зараз він, згідно з інструкцією, спорядже­ний бойовими патрона­ми. Пересмикую затвор і, як це не раз робив з по­рожнім магазином, на­тискаю на спусковий га­чок. Постріл у цьому зам­кнутому просторі лунає просто оглушливо. На підлозі, за декілька сан­тиметрів від мого чобота, з’являється кругла сим­патична дірка, розмір якої якраз відповідає ка­лібру кулі 9 мм. Приголомшений від несподіванки, чую тупіт ніг. Капі­тан і старший лейтенант, які щойно курили, з ост­рахом заглядають у кімнату, очікуючи, ма­буть, побачити самогуб­ця з діркою в скроні.

Та ні, я живий-живісінький, тільки руки тремтять. Машинально витягую з пістолета обойму, геть забувши, що ще одна куля вже зайшла автома­тично у патронник. Знову спрямовую зброю вниз і натискаю на гачок. Лунає постріл, не менш ефект­ний за попередній, а по­ряд з першою діркою в підлозі з’являється така ж миловидна  друга.   Я зовсім перестаю розумі­ти, що діється. Офіцери біля дверей – теж. Ну, всадити собі кулю в скро­ню – це зрозуміле і не таке вже й рідкісне в армії явище, а от прийти з пат­рулювання, сісти на табуретку і знічев’я га­тити з пістолета в підлогу – це вже щось нове.

– Эй, литер, ты что, с ума сошел? – обережно запитав капітан («литер» на армійському жаргоні – лейтенант).

Ці слова повертають мене до тями. Втретє на­тискаю на гачок, і цього разу чути лише безне­винне клацання. Все. Се­анс розваг закінчено. І відразу ж в голову «стріляє» думка: а як відзвітувати за два вит­рачені патрони?

– Ну ты  даешь! – промовляє старший лей­тенант, пересвідчив­шись, що я при здоровому глузді і те, що сталося – чиста випад­ковість.

– Да  что  с   него возьмешь, з двухгоденыша, – з легкою зневагою кидає капітан, – почисти ствол от нагара и ска­жи, что патроны использовал на полигоне.

«Двухгоденыш» – це я. Так кадрові офіцери називали призваних до армії на два роки випускників військових кафедр університетів та інсти­тутів. Вживалося в ра­дянській армії і більш благозвучне означення для цієї категорії  – «офіцер-любитель».

Стосунки між «двухгоденышами» і кадровим плем’ям часто нагадували стосунки вільноопреділяючогося Марека і полковника Шредера із безсмертних пригод бравого Швейка. Як і звичайний солдат, офіцер-любитель раху­вав дні до «дембеля», хоча поза тим користу­вався усіма правами кад­рового офіцера. В тому числі і священним пра­вом вислуховувати ма­тюки старшого началь­ства. А вони, особливо під час маневрів, бук­вально сипалися на го­лову.

***

– Лейтенант, твою мать, ты что, охренел?! – верещить підполков­ник Чекалін, заступник командира дивізії з техн­іки. Але, як на зло, нічого вдіяти я зараз не можу. У моєму «ГАЗ-66»  щось зламалося,  водій копирсається у мо­торі і через це Чекалін не може проїхати.

Віддаю за всіма правила­ми честь й : «Извините, това…»

– Да пошел ты на…со своим извините!!! Чтобы через минуту путь был свободен, иначе я сделаю так, что старлея ты никогда не получишь!

Мене раптом охоплює відчайдушна і, загалом, не властива мені сміли­вість. Що мені, зрештою, втрачати, крім своїх лан­цюгів?

– Товарищ подполковник, а нельзя пони­зить меня до младшего лейтенанта и уволить из армии?   —   запитую, відчуваючи, як шалено калатає серце.

– Ты что, двухгоденыш, что ли? — вже тро­хи тихіше запитує Че­калін, — вот суки, совсем испоганили армию!

Я мовчу. Зате, на­решті, «заговорив» дви­гун мого «ГАЗ-66». Роблю знак водію, щоб від’їхав на узбіччя, і повертаюся до Чекаліна, але бачу лише його широку спину. А чоботи у нього гарні, явно пошиті на замов­лення.

***

– Посмотри, какой у меня «замполит», – шар­пає мене за рукав командир батареї капі­тан Єрмолін. «Замполі­том» виявляється май­стерно, сказати  б навіть, художньо вико­нана нагайка з пере­плетенням різнокольорових проводів і з вставленим всередину гнучким і міцним дротяним прутом.

– Пойдем со мной на гауптвахту, там два на­ших защитничка отдыхают, – мовить Єрмолін.
«Защитнички» – це два воїни славної Залізної ордена Суворова і ще там когось дивізії… Їх учора буквально витягли з канави якраз біля хати відо­мої місцевої повії і за сумісництвом – самогонниці. Взагалі, для солдата гауптвахта, якщо не рахувати чищення туале­ту – відпочинок. Єрмолін же, очевидно, вирішив дати зрозуміти обом, що служба – не лише мед.

– Ну что, гроза империализма, – без злості запитує він, заходячи в камеру і  поляскуючи
себе «замполітом» по ха­ляві чобота, — хорошо погуляли вчера? Сколько выпил? — звертається він до веснян­куватого самарця.

– Ну… где-то грамм…300, — пробубонів той.

– Всего триста? – співчутливо перепитує Єрмолін. -Так вот тебе сто.– Нагайка свиснула й опустилася на плече сол­дата. Той злякано зойк­нув.

– Вот тебе двести, – повторив Єрмолін свій удар. Знову несамови­тий зойк.

– Вот тебе триста, – цього разу нагайка на­здогнала спину солдата, який кинувся шукати в камері п’ятий кут. Але на­каз «Стоять!» пришпилив його до місця.

– А это тебе, чтоб не шатался по б…..м!

Останній удар солдат сприйняв стоїчно, міцно зціпивши зуби. Стійкі, все-таки, вояки Заліз­ної дивізії, недарма ще у війну про них ішла сла­ва. Я дивлюся на друго­го солдата. Враження таке, що його ось-ось вирве. Очі сповнені жаху, руки тремтять. Він знає, що його чекає за мить. Мені, щиро кажу­чи, теж не по собі. Та Єрмолін несподівано по­вертається   і   коротко кидає мені: «Пошли!» Ми виходимо з гауптвахти. Повітря надворі здається дивовижно чистим і про­зорим.

– Тебя, наверное, интересует, почему я не бил второго? – випереджає Єрмолін моє запитання і продовжує. – Я знаю, что зто тот «черпак» его потянул с собой. Вообще, запомни: солдата нужно   уметь ударить,   но нужно уметь и    погладить. Это мне еще мой отец говорил. Вот увидишь, тот второй, молодой, больше носа не высунет из части.

***

– Ну что,  капиташка,  хотел в академию? Вот тебе академия – хрен в стакан! – величезна дуля полковника Миронова вперлася просто в ніс на­чальнику штабу бата­льйону капітану Іванову. Той серйозно про­штрафився: не перевірив несення служби карау­лом, і не­відомі зламали двері складу. Голос у полковника гучний, як труба, так що його легко чують солдати, які вишикувались не­подалік. Хоча устав забороняє виносити догану офіцеру в присутності його підлеглих, Миронов зараз на це не зважає. У нього є ще одна причина для по­ганого настрою. Нещодавно заст­рілився прапорщик із автороти. Він ніс службу в наряді, вирішив на хвильку зайти додому і застукав свою благо­вірну в інтимній обста­новці з одним із офіцерів. Бідолашний рогоносець не став зводити рахунки з перелюбниками, а вий­шов на кухню і вистрілив собі в рот. На стіні зали­шилась абстрактна кар­тина з крові і мізків. Те­пер чекай нашестя комісій, що аж ніяк не сприяє кар’єрі. За ос­танніх півроку це вже другий випадок самогуб­ства. Першим застрілив­ся начальник речового складу, коли дізнався, що у нього цироз.

***

«Замполіт» Єрмоліна знову витьохкує ве­селим соловей­ком. Цього разу – у па­латці на полігоні, на спині шофера «Урала», який потайки завіз дядькові із сусід­нього села машину дров за літр самогону. Шоферюзі дістається більше, ніж тому, на гауптвахті, оскільки Єрмолін точно відміряє по одному удару за кожні сто грамів випито­го. Я не в силі слухати несамовитий зойк і ви­ходжу з палатки. Вечірній ліс, неподалік дзюрчить струмок, дим вог­нища… Ідилія та й годі. Скільки мені ще залишилося до кінця цієї ідилії? Трохи більше півроку… Витримаю?

Ігор Дуда

  • Теги:

Додати свій коментар

Креатор буд

Опитування

  • Чи розраховуєте Ви жити за рахунок пенсії?

    Результати

    Loading ... Loading ...