Об’єднуюча сила спільного ворога

09/07/2017 0
Розмір тексту:

Липень 1987 року. Вже перетинаючи кордон Білорусії та Литви, я наче за декілька секунд перемахнув із СРСР у Європу. На тому боці залишився білоруський «селянін» у вицвілій військовій «сарочке», який «кляпав касу» на лузі й збирався, напевне, «касиць канюшину» – справжній відеоряд відомого хіта «Песняров». А в’їхав я у литовське містечко з важковимовною назвою, проте чистеньке й акуратне, з цікавою архітектурою,  капличкою, судячи з усього, діючою, а не перетвореною на склад старих автопокришок.

У Литві тоді вже починався, висловлюючись молодіжним сленгом, «движняк», який мав підходящу назву – «Sajudis» (литовською – рух). Як і його дещо молодший український тезко, «Sajudis» при створенні взяв для камуфляжу назву «Литовський рух за перебудову» – щоб завчасу не дратувати М.Горбачова, популярність якого ще не пішла на спад, і який їздив вздовж і впоперек «необъятной родины», закликаючи «нАчать», «шире углублять», «дискусировать», «начинать перестройку с себя»… До січневих подій 1991, кривавого штурму «Альфою» вільнюського радіотелецентру, коли «точка неповернення» була пройдена,  залишалося ще два з половиною роки.   Однак свідомість маленького народу вже тоді пробуджувалася і я мимоволі познайомився з так би мовити, побічними наслідками цього процесу.

 «Живуть же люди, – не без заздрощів  подумав , йдучи чистенькою вуличкою Панєвежиса і вдихаючи аромат свіжо завареної кави, що струмував з невеличкої й ошатної, як саме містечко, кав’ярні, – начебто в одній країні з нами, а враження таке, ніби в різних цивілізаціях. Хм…, ось тобі й «радянська спільнота»…До того я зайшов у декілька промтоварних магазинів, відзначив усю різницю між сервісом у нас і у Литві: нехай і холоднувату, але коректність персоналу; незвичні тоді поліетиленові пакети для покупок, охайність жіночок-продавців у симпатичних національних чепчиках. Після цього вирішив, за національною традицією, «обмити» покупку. Зайшов у бар із «середньовічною» вивіскою, підійшов до стійки. Різниця в інтер’єрі  зі знайомою «реанімацією» на тодішній тернопільській Музейній – доволі відчутна. Ідеальна чистота, бармен з галстуком-метеликом. Побачивши пляшку з написом Absolut vodka, яку раніше спостерігав лише у фільмах за участю прибалтійських акторів, вирішив спробувати. Сума в кишені ніби дозволяла, отож…

«Мне, пожалуйста, 100 грамм Абсолюта», – звернувся до бармена на «общепонятном», не знаючи, до чого це призведе.

Бармен, молодий білявий чоловік, холодно глянув на мене і з доволі «рязанських» рис мого обличчя, напевно, вирішив, що я звідкілясь зі Пскова чи з тої ж Рязані.

 «Мы дозы по сто грамм не продаем, – промовив з характерним приємним акцентом, – только по 30 и 50 грамм». І, щоб підсилити мою досаду, продовжив: «И продавать начнем только через час». Після цього взявся бавитися зі змішувачем коктейлів. Я потупцював на місці, кашлянув у кулак, і тут раптом мені в голову прийшла рятівна думка.

«Послушайте, – мовив я, – может, вам не нравится обращение на русском? Так я из Западной Украины, из Тернополя, как мне с вами разговаривать? Вы же по-украински вряд ли понимаете, а я за один день никак не выучу литовский. Хотите – будем на английском, французском, или, в крайнем случае, немецком».

Погляд литовця трохи потеплішав, і він рукою вказав мені на обертовий стілець біля бару. Я сів з відчуттям скромної моральної перемоги і за  хвилю промочив горло уславленою шведською горілкою, закусивши маленькою оливкою, послужливо поданою барменом на  блюдці. «Нічого особливо – подумав я з деяким розчаруванням, – наша «Пшенична» нічим не гірша».

«Может, чуть-чуть виски?» – раптом запитав бармен, усміхнувшись тою стримано- доброзичливою усмішкою – точнісінько як сміявся герой Йозаса Кіселюса – Артур в «Довгій дорозі в дюнах».

«Да-а, – промукав я, полізши рукою до кишені, але  литовець жестом зупинив мене, додавши: «Виски за счет заведения. И водка Absolut тоже».

Я скинув було руки у вдаваному протесті, але вчасно зупинився і лише розвів їх, мовляв, ну, якщо вже так наполягаєш…

…Десь через півгодини я вийшов з бару, встигнувши за цей час скуштувати не лише віскі White Horse і Ballantine, а й невеличку чарочку Jamaica Rum. Теж – «за счет заведения». Від запропонованого «на коня» пива відмовився – боявся, що з Панєвежиса можу поїхати просто   «в Ригу». На прощання філантроп-бармен, імені якого я так і не дізнався, сказав мені з тим самим приємним акцентом: «Привет Тернополю!»…

…Коли нині чую, що Литва, разом з іншими маленькими прибалтійськими країнами, допомагає, наскільки може, Україні – лікує наших солдатів, входить до складу об’єднаної військової бригади, солідаризується з нами в спільному протистоянні отим «рязанским» і «псковским», – я мимоволі згадую ті «халявні» Absolut,  White Horse, Ballantine і Jamaica Rum влітку 1987 року в Панєвежисі. Згадую і доходжу висновку, що моє швидке порозуміння з литовським барменом і узгоджені дії України і Литви сьогодні мають, зрештою, спільну причину: наявність «третьої» сили, яка могла бути просто антипатичною (у 1987 році) і відверто ворожою (в 2017 році).

Наявність Росії.

Ігор Дуда

  • Теги:

Додати свій коментар

Креатор буд

Опитування

  • Чи розраховуєте Ви жити за рахунок пенсії?

    Результати

    Loading ... Loading ...