Серед глядачів на ювілейному концерті поета-пісняра Андрія Демиденка, який днями повторно транслювався на одному з телеканалів,  камера раптом знайшла Віктора Ющенка. Він сидів у своїй звичній позі, підтримуючи пальцями щоку й, здавалося, повністю перебував у полоні чарівних віршів і такої ж чарівної музики. На мене ж чомусь насунули спогади і роздуми, зовсім недоречні для свята поезії… 

…Для більшої наочності спробуйте дати відповіді на кілька запитань. Як би ви сприйняли рекомендації хірурга, більшість операцій якого закінчилися смертю чи каліцтвом пацієнтів? Чи розповіді пілота-випробувальника, який ледь встиг катапультуватися з падаючого літака, про те, як правильно виконувати «мертву петлю»? Або ж інструктаж водія, на рахунку якого не одна аварія через власне недбальство? Чи, приміром, настанови боксера, котрий не раз був нокаутований?

Наважуся припустити, що в усіх цих та подібних випадках ви, передусім, відчули б недовіру. Невдасі важко вірити. Йому можна поспівчувати, знайти виправдання, але скептичне ставлення до його слів перебороти навряд чи вдасться. Він – невдаха. Він програв.

Прикро і смішно було б порівнювати останні бліц-візити екс-президента Ющенка до Тернополя з атмосферою часів Помаранчевої революції. Не зовсім доречним він видався минулого року на такій же недоречній червоній доріжці до театру («заткнемо за пояс Канни і Лос-Анджелес!») на святкуванні ювілею своєї Alma mater, хоча це, можливо, питання суб’єктивне. А кількома роками раніше він виступав у цьому ж театрі, намагаючись реанімувати важко хворого пацієнта під назвою «Наша Україна». І хоча відчувалося, що приїхав Віктор Андрійович не на коні й не  зі щитом, він все ж намагався переконати доброзичливо, загалом, налаштовану аудиторію, що попри оглушливе фіаско його президентської каденції, попри те, що більшість населення країни його ідеї «не сприйме», він вважає свою політику єдино правильною для України. Щоправда – з позиції віддаленої історичної перспективи. Якими рамками вона окреслена і коли народ доросте до розуміння усієї величі свого «месії» – екс-гарант не уточнив. Він лише закликав тоді потенційних виборців «бути мудрими». Що й казати, річ зовсім не зайва, але чи не означав цей заклик, що уродженець Хоружівки і випускник Тернопільського фінансово-економічного інституту вже осягнув такі вершини отої мудрості, які решті простолюду й не снилися? Але тоді неминуче поставало питання: а чи варто було аж так пнутися у верховні правителі, щоб здобути на виборах 2010 року аж 5 (причому прогнозованих) відсотків голосів – казус, доводилося чути, безпрецедентний для європейських демократій. Адже міг професійний бухгалтер підрахувати, що така довіра електорату означає ні більше, ні менше  –  крах його політики в складних для країни історичних умовах. Тільки от не знаю, чи можна в числових величинах виміряти ступінь розчарування людей через несправджені надії та віру в такий же несправджений символ. Цікаво також, як він ставиться до закидів на те, що він сам своїми руками реанімував у 2006 році політичний труп на ім’я В. Янукович, привів того у прем’єрське крісло задля того, щоб «бути президентом всієї України» – і тим самим заклав основу для перемоги «двічі несудимого професора» в 2010 році, а також для всього того, що сталося опісля? Так, він показував руки, які «нічого не крали». Може, це й так,  але чому ж нічого (абсолютно нічого) він не зробив на своєму посту першої особи держави для того, щоб не змогли досхочу красти інші загребущі руки?

А, можливо, з’явився Віктор Ющенко передчасно? (скільки вже таких «передчасних людей» було в історії різних народів!). І коли вже отой дезінтегрований етнос обабіч Дніпра помудрішає настільки, щоб «акцептувати», як висловлюється сам лузер від політики, його ідеї? Пишу це зовсім не для того, щоб позловтішатися над ним (таку рису, до речі, демонстрував він сам, коли досить зневажливо відгукувався про свого «політичного батька» Л.Кучму – підріс, очевидно, набрався уму-розуму вдячний «син»… ).

…Цю тему можна продовжувати і продовжувати, але…повернуся до початку – ювілейного концерту Андрія Демиденка. Потрапив туди Віктор Ющенко явно не випадково; відчувалося, всім серцем сприймав і відгукувався на чудові вірші й чарівні мелодії. І на очах у нього бриніла сльоза, коли звучали «Душі криниця» чи «Дай, Боже, радості…». Ех, Вікторе Андрійовичу, Вікторе Андрійовичу…І навіщо ти впрягся не в того воза, точніше, взявся за непосильну ношу…Взявся – і дав підставу мільйонам чесних людей гірко розчаруватися в тобі. А також досхочу зловтішатися над тобою тим, які в суто людському плані багато в чому  поступаються тобі…

Ігор Дуда