Стосовно неї можна застосувати крилатий латинський вислів Sic transit Gloria mundi (Так минає слава світу). Можна вжити «рассейский» відповідник «Из князи да в грязи». А можна й наш рідний, не надто милозвучний аналог, що його довелося почути колись в селі: «Скакала кобила, та підкови загубила». Всі вони означають крах колишньої величі, становища, надій та ілюзій, словом, повну життєву катастрофу людини і розчарування в ній. Справедливе чи ні – то вже інша справа.

Напевно, хіба що Віктор Ющенко майже так само подолав шлях від всенародної любові, що межувала з обожнюванням, до освистування і характеристик на кшталт «ганьба України» в газетах навіть не Херсона чи Миколаєва, а такого (за його словами) рідного і близького йому Тернополя. Йому, щоправда, знадобився для цього увесь термін його президентської каденції плюс декілька років пасивного «зализування ран». Надія Савченко, за активного сприяння впливових недоброзичливців, ряди яких вона не менш активно примножує своїми нестандартними висловлюваннями і вчинками, втрачає ще недавнє всезагальне  захоплення так само стрімко, як падає добре знайомий їй гвинтокрил Ми-24, вражений з ПЗРК. Погодьтеся, надто коротка часова відстань від плакатів серії  «Надя, ми з тобою!», заяв Президента про надсилання за бранкою Кремля особистого літака, вручення зірки Героя України, аплодисментів у Верховній Раді, поетичних рядків про «незламну доньку України» – і до оприлюднення в Інтернеті радником екс-міністра оборони В.Гелетея Олександром Данилюком скандальних фактів про службу Н.Савченко  в Іраку. Йдеться про систематичне порушення військової дисципліни, провокування місцевого населення на ворожі акції, пияцтво (ну, як же без нього, рідного – жоден компромат не обходиться). Відчувається, що запущено потужну кампанію з дискредитації, і знаходиться пусковий механізм десь навпроти Будинку з химерами на Банковій.

Якщо відкинути версію, що повернення Савченко з полону і її подальша діяльність в українському політикумі – це наслідок  диявольськи хитрої та підступної комбінації ФСБ, і дотримуватися думки, що всі експромти Савченко робляться нею спонтанно, «за поривом душі», то можна припустити, що владна верхівка нині шкрябає потилиці й подумки (а, може, й вголос) запитує у себе: «Чо ж ми такі дурні були? Думали,що приїде, «обтереться» поміж нами, навчиться київських і страсбурзьких політесів і куртуазів і буде сидіти собі в якомусь комітеті чи комісії. А так…краще би вже сиділа десь там…у Москві, Ростові чи ще десь далі…клопоту було б менше, а політичного зиску – більше».

У Надії Савченко, нічого гріха таїти, є в арсеналі чимало засобів налаштувати проти себе. Починаючи від запеклого куріння, яким вона демонстративно вихваляється, грубуватості манер і мови в стилі унтера Пришебєєва – і до таких же самочинних відверто анархістських вчинків, які краще назвати витівками. Також важкувато уявити, щоб вся Україна з одностайною радістю сприймала її заклики до диктатури (хоча…. подумати над цим незайве). Чи не найбільше коробить владну верхівку її звичка якимось напівлегальними шляхами пробиратися на підконтрольні території й вести переговори з ватажками ДНР і ЛНР про звільнення полонених. Одразу ж (чи не за відмашкою прапорця?) у солідному республіканському виданні з’явилася публікація, в  яких шанований мною автор доводить, що затія Савченко із визволення полонених ледь не аморальна; що, мовляв, не варто розглядати потрапляння в полон як великий подвиг; що справжній солдат має віддавати перевагу смерті перед ганьбою… Словом, Die Soldaten mussen sterben (солдати мусять вмирати), як висловлювався в романі про пригоди Швейка якийсь пруський фельдмаршал, котрий подається Я.Гашеком як зразок солдафонської бездушності.  Звучить доволі пафосно, але думається, що цей аргумент маститого столичного колеги таки можна спробувати парирувати. А саме: порадити йому поїхати в АТО, піти в розвідку, напоротися на ворожу ДРГ і, замість того, щоб здатися, вставити ствол автомата собі в рот і натиснути на гачок. Або ж, якщо вік і стан здоров’я не дозволяють, відправити туди сина чи онука. І якщо вони, борони Боже, потраплять у полон, то чи не зміниться його позиція щодо намагання будь-якими способами визволити полонених?

Точка зору визначається точкою стояння. Це давно відомо. Нинішні дії Н. Савченко, може, й не стерильно бездоганні; обраний нею шлях хибує на зайву імпульсивність і категоричність, але…чи не краще запитати думку про неї не столичного функціонера, який здебільшого протирає штани в кабінеті й розкладає пасьянс на комп’ютері (в перервах між спогляданням порносайтів), а матері чи дружини звільненого з полону вояка? Їхня правда, можливо, відрізнятиметься від офіційної, але якщо Україна проголосила людське життя головною цінністю, то чи варто вимахувати руками і вибухати «філіппіками» на адресу тої, хто в свій спосіб намагається вберегти його і повернути рідним людям?

Ігор Дуда