У Москві, Відні, Берліні і приватних колекціях опинилися золоті вироби Михалківського скарбу з півдня сучасного Тернопілля. Наш край втратив шедеври віком приблизно 2700 років.

– Напишіть про Михалківський скарб з Борщівщини. Це унікальні речі, — звернувся у редакцію “20 хвилин” тернополянин Богдан.

Чоловік дізнався про знахідку з книг.

– Також колись був у Борщеві, і мені розповідали про чутки, що люди з Михалкова ще довго продавали золото скарбу після того, як його знайшли і розібрали, – продовжує тернополянин.

Понад сім кілограмів золота

Михалківський скарб — унікальна колекція золотих виробів VII століття до нашої ери.

“Знайдено великий скарб золотих речей, серед яких були золоті чаші, діадеми, фібули, бляхи, браслети тощо. Більшість з них прикрашено спіралями, концентричними колами, хрестовидними фігурами та іншими емблемами, пов’язаними з культом сонця. Цей скарб, безсумнівно, належав фракійському вождеві або жерцю”, – читаємо у першому томі “Історії Української УРСР” від 1977 року.

Загальна вага золотих речей з Михалкова, що потрапили до науковців, становила біля 7,5 кг, подає уже тернопільський археолог і член Національної спілки краєзнавців України Олександр Петровський.

Про вагу і цінність знахідок у Михалкові в радянські часи не згадували. І то недарма! Як-не-як, а саме в Росію, у Москву, скарб вивезли у 1940-му. Відтак забули повернути.

– Останнім опрацьовував речі з Михалківського скарбу археолог Борис Граков.Це дослідження видали вже після його смерті, у 1977-му, – розповідає Олександр Петровський. – Після того скарбу ніхто не бачив. Його утаємничили…

Якщо у колекції було б просто золото 585 проби, воно, за сучасними цінами Нацбанку, коштувало б 1 млн 732 тис. 725 грн. Насправді ж це набагато дорожчі ювелірні вироби і культурні цінності. Відтак не дивно, що їх заховали і в Україну не повертають.

У подяку за знахідку – хрест

Михалків тепер — невелике село, підпорядковане сільраді в Усті. Згідно з даними Вікіпедії, тут живуть 247 людей. Садять городи, тримають худобу. І саме прості люди знайшли безцінні речі у 1878 році.

“Катерина та Настя Данильчук випадково знайшли скарб із золотих речей на пасовищі “Передолина (Під Голятином)”, яке знаходилося на правому березі річки Нічлава навпроти села”, – повідомляє пан Петровський у статті “Археологічні пам’ятки епохи бронзи та раннього залізного віку на території Борщівського району”.

За інформацією археолога ХІХ-ХХ ст. Владислава Пшибиславського, на скарб натрапила дівчина-пастушка, коли йшла з вівцями після раптової зливи.

“Побожна мати щасливої дівчини, отримавши за знайдене золото значну суму, поставила кам’яний хрест на великому підмурівку”, – читаємо у статті Пшибиславського “Два золоті скарби в Михалкові” від 1900 року.

Знахідки 1878 року потрапили у “менш-більш цілісному стані” — так писали — до музею Дідушицьких у Львові.

До другої знахідки — 19 років

У Львові скарб, за словами дослідників, ховали “під таємницею семи апокаліптичних печатей і безпечніше, аніж до того під землею”. Проте і на місці, в Михалкові, золото не давало спокою людям. Аматори все шукали нові цінності. Щоправда, до успіху йшли роками.

“Майже через 20 років, у 1897 р., завдяки цілеспрямованим пошукам Стефанга Руссака, Миколи Стрижибовта і Василя Лакустяка поблизу місцезнаходження першого скарбу виявлено ще один скарб золотих речей. Навколо щасливих шукачів зібрався натовп місцевих жителів і золоті речі просто розхапали. На місці знахідки залишилися лише фрагменти горщика, у якому знаходився скарб, та дві кістки передніх кінцівок коня”, – пише Олександр Петровський.

Тільки частину знахідок викупив Владислав Золтак для музею Дідушицьких. Багато цінностей потрапили до лихварів — золото з Михалкова продавали навіть на базарі у Чернівцях. Дещо потрапило до Відня, Бухаресту, Берліна. І все ж галицькі українці дуже дякували цісарю, що дозволив залишити основну частину скарбів у Львові. Навіть поляки до Другої світової не чіпали Михалківські вироби. Зробили це тільки визволителі-совіти.

Скарби агафірсів чи фракійців

Михалківський скарб мав сакральне значення для його давніх власників — із цим погоджуються чи не всі вчені. А щодо того, ким ці власники були, то є різні версії.

– За першою з них, скарб пов’язаний із племенами агафірсів. Народу, про якого згадує Геродот у своїх “Історіях”, – пояснює Олександр Петровський. – За другою версією, це речі носіїв культури Гава-Голігради — давніх фракійців. Правда, є припущення, що агафірси якраз і були носіями вказаної культури.

Агафірси — західні сусіди скіфів, що не пустили останніх до себе, коли вони відступали перед військами перського царя Дарія.

– Скіфи зумисне відступали на землі своїх сусідів, аби й ті втягнулися у війну з персами, – продовжує пан Петровський. – Але агафірси просто умовно сказали: “Якщо прийдете до нас — начувайтеся”.

Як би там не було, а творці культури Гава Голігради збудували на наших землях численні городища.

– Це були адміністративні або сакрально-адміністративні центри, – каже археолог. – Вони сповідували культ предків, сонця, священних тварин, зокрема вовків.

До слова, частина фракійців культури Гава-Голігради стала предками сучасних слов’ян, у тому числі українців. У 2012 році львівські археологи Микола Бандрівський та Лариса Крушельницька видали книгу “Золоті Михалківські скарби та їх доля”. Тепер ми можемо побачити шедеври з Михалкова хіба на старих ілюстраціях і копії у музеях. Зокрема Тернопільському та Борщівському краєзнавчому.

Володимир Мороз, “20 хвилин“

[youtube1]1gpk-XRlMsU[/youtube1]