«А що, у нас є краяни із позитивним статусом?» — частенько здивовано перепитують Людмилу Андріїв, коли вона представляється директором обласного відділення організації «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ».
«Звичайно», — відповідає вона. «Кажете, вони турботливі батьки, зразкові сім’янини і кваліфіковані спеціалісти?» — деколи не втримуються й інші.
І пані Людмила терпеливо пояснює шокованим співрозмовникам, що жахастики вісімдесятих років минулого століття про носіїв вірусу зі сфери наркоманії чи представників комерційного сексу давно застаріли. Тепер інфікуватися ВІЛ може кожен, хто розпочав статеве життя. Вірус не цікавить ваш вік, вага, розмір зарплати чи соціальний статус.
Марш із лікарні!
Багато запитань їй задають під час тренінгів, лекцій, зустрічей у школах. А от лікарі такими пацієнтами, як правило, не цікавляться. Більше того, бояться. Окрім інформаційних занять команда відділення «ЛЖВ» сприяє та супроводжує людей у обстеженнях. Тому за два роки історій про те, як медики зрікалися пацієнтів через їхній позитивний статус у Людмили Андріїв назбиралося немало, пишеВільне життя.
«Із 1987 року ВІЛ виявлено у майже 1600 жителів Тернопілля. На обліку перебуває понад 700 осіб. Порівняно з іншими областями це доволі втішна статистика. Проте відсутність спілкування і досвіду роботи із такими людьми негативно впливає на якість послуг у медичних закладах області. Варто лікарям почути про наявність захворювання — вони виписують пацієнта, переконуючи, що той може приймати необхідні ліки й вдома. Або спроваджують в інфекційне відділення».
Чоловіка з абсцесом лікарі футболили кілька днів. Вони відтягували хірургічне втручання, наполягаючи на зовсім іншій причині недуги. Врешті родичам увірвався терпець і вони відвезли хворого до сусіднього обласного центру. Там спеціалісти, що вже не раз лікували людей із ВІЛ, терміново прооперували недужого. І повідомили: ще один день зволікань міг би вартувати йому життя.
«А якось я відвідала ще одного хворого, що лікувався від онкологічної недуги, — розповідає пані Людмила. — Поцікавилася у лікаря його станом здоров’я, а у відповідь почула: «Ви знаєте, який у нього діагноз? Із ВІЛ краще й не буде». Я пояснила їй, що позитивний статус тут якраз ні до чого, чоловік почувається добре, приймає ліки… Але спеціаліст не переставала мене дивувати. Сказала, що це третій пацієнт, котрий зізнався у своєму статусі за всі сорок років її стажу. Знову довелося переконувати медика, що за той час вона, напевне, не раз оперувала таких людей. Просто вони або не знали про свій статус, або приховували його від персоналу. А цей чоловік виявився совісним і турбувався не тільки про власне, але й про здоров’я оточення».
Якомога довше мовчала про діагноз і ще одна жителька обласного центру. Вона вже якось була в реанімації і наслухалася такого… «Наступного разу ситуація повторилася, — розповідає пані Людмила. — Жінка попросилася у платну палату, їй усіляко догоджали, але лише до того часу, поки не дізналися про ВІЛ. Після того відразу спровадили додому. Пацієнтка вже була на порозі лікарні, коли згадала, що в палаті залишилась її річ. Повернулася вчасно: медперсонал якраз обробляв дизрочином її матрац, одночасно очорнюючи плітками малознайому їм пацієнтку».
Одним із найдієвіших способів змінити ситуацію серед спеціалістів є навчання, каже пані Людмила. Це різноманітні курси, тренінги, лекції для різних верств населення, зокрема й лікарів. Під час таких заходів присутнім пояснюють, що дане захворювання не несе абсолютно ніякої загрози для оточення, тому люди із ВІЛ заслуговують на звичайне ставлення.
А от з іншими засобами впливу на медиків доводиться важче. Після такої психологічної травми людям, як правило, вже не до консультацій юриста чи написання скарг керівництву медзакладів. Тим більше, якщо необхідно вказувати свої персональні дані. Важко уявити, що головна причина цієї проблеми лише в недостатній обізнаності медиків. Бо «захисні» гумові рукавички у них завжди під рукою.
Завжди вибирай життя
Тим, хто лише дізнався про свій діагноз, теж доводиться несолодко. Спілкування із членами «ЛЖВ» — це одна із небагатьох можливостей бути почутими, зрозумілими, вислуханими.
Прийняти свій статус їм буває нелегко, каже пані Людмила. Особливо на початках. Наприклад, Ярина, дізнавшись, що інфікована, ходила на кладовище і вибирала собі могилу. Думала, що її дні пораховані. Катя тижнями не виходила з дому. Дівчині здавалося, що її позитивний статус помітять усі перехожі. Євген покинув навчання в університеті і виїхав у інше місто. Спільними зусиллями та з допомогою команди «ЛЖВ» ці люди подолали власні страхи й переживання. Тепер почуваються щасливими, будують плани на майбутнє, мають сім’ї. Людмила Андріїв радить відвідувачам не приховувати свій статус, принаймні від найближчих. Розповідати про нього треба легко й невимушено, адже ВІЛ давно перестав бути смертним вироком. Це усього лише хронічне захворювання.
«Медицина не стоїть на місці. Вірус можна пригнуздати завдяки антиретровірусній терапії, тільки ліки треба приймати згідно із визначеним графіком. АРТ дозволяє людям прожити довге й повноцінне життя, стати батьками. За трохи більше ніж чверть століття мамами здорових немовлят стали понад півтора сотні наших краянок».
Народила синочка і жінка, у котрої в 1987 році вперше в області виявили інфекцію. Їй довелося ризикувати, бо тоді необхідних ліків для вагітних ще не було. Незважаючи на це, вірус хлопчику не передався. Вже на початку дев’яностих його мамі довелося ковтати медикаменти жменями, бо АРТ перебувала на стадії розробки. Проте жінка подолала і ці труднощі. Виростила сина й тішиться ним, дорослим, донині. Можливо, тому що ніколи не боялася вибирати життя?
Loading ...