На смерть поета

19/06/2018 0
Розмір тексту:

Стрічка новин принесла сумну звістку: на 82 році життя помер поет, перекладач, кіносценарист, державний і громадський діяч Іван Драч.

Таке буває в житті: маститий поет чи письменник може написати довжелезні поеми, видати численні збірки, створити романи в кількох частинах і в кількох томах – а найбільше запам’ятатися коротеньким оповіданням, чи таким же коротесеньким віршем, який, однак, настільки глибоко западе в душу, що буде йти з тобою твоєю життєвою дорогою довгі й довгі роки. Так у мене було з Ернестом Хемінгуеєм, чиї романи читалися важкувато й довго, іноді навіть неохоче, просто із своєрідного снобізму – ну, як же так, не прочитати самого Хемінгуея… Та ось потрапив випадково під руку його коротенький “Старий і море” – і змусив визнати, що слава Хемінгуея як неповторного майстра опису сили людського духу в боротьбі цілком заслужена.

Щось подібне у мене сталося і з Іваном Драчем. Я знав, що він з тих митців, які були свого часу “обласкані” радянською владою, чув про його суперечності та хитання, знав, що він очолив пізніше Народний Рух України, зрештою, що він автор численних збірок і кіносценаріїв. Знав і сприймав усе це, можна сказати, без особливого інтересу – доти, доки одного недільного дня не почув по радіо у чудовому виконанні  актора Віталія Розстального вірш Івана Драча “Балада роду”. Коротенький поетичний твір, який зримо відтворив ту сув’язь родоводу, що поєднує людину з її минулим і майбутнім, схвилював душу, врізався в пам’ять і змусив зовсім іншими очима глянути на Івана Драча. І коли на з’їзді НРУ в грудні 2001 року зустрів його в фойє столичного Будинку кіно, то не міг не згадати про той вірш, а заразом – про обставини, за яких довелося почути його. Отож, користуючись деякою увагою з боку знаного метра, довірливо розповів йому, що почув “Баладу роду” якраз у момент… сварки з дружиною. Почув – і заслухався так, що забув про головне – про ту саму сварку. “Не сваріться з дружиною”, – легенько поплескав мене на прощання по плечу Іван Федорович. Цього його побажання дотриматися не вдалося – ні тоді, ні в пізніші часи. А от “Балада роду” зберігся в пам’яті й відтоді не раз згадую його, коли до цього спонукає життєва ситуація.

Сьогодні, на жаль, сумна нагода скласти останню шану його творцеві.

ІВАН ДРАЧ  “Балада роду”

В мого роду – сто доріг.
Сто доріг у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто віків мій вік запріг
Сиву хату розхитати.
Сто скажених сивих бід
Та й сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду,
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче,
Сто стежин у світ летить
Він – сто першеньку протопче…
Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу –
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу..! 

Ігор Дуда

  • Теги:

Додати свій коментар

Креатор буд

Опитування

  • Де плануєте відпочивати влітку?

    Результати

    Loading ... Loading ...