Замість вступу до теми – дві коротенькі заставки:
1) З народного гумору:
– Тату, а що за то народ такий на світі – сваряться, чубляться між собою, обмовляють один одного, клянуть політиків на чім світ стоїть і знову їх вибирають, полюбляють поцупити один в одного те, що погано лежить , а ще ..
– Е, сину, дурне тобі в голові… Ти послухай, як гарно вони співають!
2) З особистого досвіду:
У магазині радіотехніки в Нью-Йорку продавець, почувши, що ми з супутником розмовляємо українською, сам заговорив до нас майже чистою полтавською говіркою. Колишній киянин явно радий був зустріти співвітчизників, і розмова наша вийшла щирою, із нотками ностальгії та спільних спогадів. Але коли я запитав у нього, чи планує він повернутися в Україну, він глянув на мене як на не зовсім адекватного і твердо мовив на суміші англійської та української: “Never! (ніколи). Тут я почуваю себе людиною, а там у вас…”, – і махнув безнадійно рукою.
“У нас”, себто в Україні, відтоді багато що змінилося. З’явилося багато партій і багато нових облич/морд у політиці. Змінилося декілька Президентів. З’явилася купка небідних людей, для яких щороку красуватися у Forbes – звична справа. Ми стабільно тримаємося в групі “підвищеного ризику” за рівнем корупції, у приємному сусідстві з такими передовими державами світу, як Камерун, Нігерія, Папуа Нова Гвінея…
Ці безсумнівні досягнення, на жаль, мають ряд побічних наслідків. Невдячні “людиська” чомусь нарікають на те, що живеться їм дедалі гірше; що комунальні й транспортні тарифи важким тягарем тиснуть на плечі; що безпечно ні вдома, ні на вулиці вони себе не почувають; що на ринках безсоромно обважують, а в супермаркетах постійно норовлять підсунути протерміновану продукцію; що соціальні ліфти в нас не працюють, а царюють непотизм, кумівство; що лозунги чергової революції, нехай і скропленої кров’ю звитяжців, виявилися спаплюженими політичними циніками і користолюбцями; що молодим людям неможливо знайти сфери застосування їхніх знань… Більша частина населення це якось терпить (а куди дітися?), однак дедалі більше й таких, котрі вважають таке становище для себе принизливим. І, оскільки ми нині живемо не за “залізною завісою” і наше верховне керівництво ніяк не натішиться отриманим “безвізом”, охочих дременути з отчої землі нині не бракує. Власне, число фактичних емігрантів примножувалося впродовж усієї історії незалежної У країни і нині, за інформацією політолога Тараса Березовця, кількість наших заробітчан за кордоном вже подолала відмітку 10 млн. “Проблемою №1 для України скоро стане депопуляція. Раніше заробітчани висилали родичам 30-40 тис. готівкових євро. Зараз потік впав до 3 – 4 тис. євро. Чому? Нікому стало передавати гроші – люди перебираються цілими сім’ями, забираючи дітей”.
Хто і що залишиться в рідній “неньці”? Вимираючі пенсіонери. Повні нездари. Ділки, які можуть “крутитися” лише в каламутній воді українського правового “ставу” – в більш-менш цивілізованій країні вони б уже насолоджувалися комфортом місцевої тюрми. Політики, які всіма силами створюють оту саму каламуть. Люди, які не мають засобів для того, щоб виїхати…
“Е, сину, дурне тобі в голові… Ти послухай, як гарно вони співають!” . Що правда – то правда. У різдвяному флешмобі-колядці “Україна чекає на тебе” взяло участь понад 300 тернополян (кажуть, цим самим був встановлений рекорд). І присвячений він був усім українцям, яких доля закинула працювати і жити за кордоном. Вишиванкове шоу – доволі масштабне, для когось – хвилююче, – все ж, здається, грішило деяким, сказати б, зміщенням акцентів. Певне лукавство вбачається уже в назві – “Україна чекає на тебе”. Як на мене, не зовсім так – та Україна, про яку йдеться, в масі своїй чекає на можливість теж чкурнути світ за очі, а якщо досі цього не зробила – то через те, що не має для цього засобів. І “чекає” вона головно на них, на оті омріяні “єврики”, переправлені з-за кордону, які дадуть можливість “підлатати” свої справи. І яка ж, зрештою, Україна так дуже чекає-не дочекається своїх “блудних дітей”? Україна роздовбаних доріг? Тотальної брехливості політиків? Такої ж тотальної корупції? (ледь не забув!) Повсюдного побутового хамства? Україна без моралі та закону? І вона, отака Україна, щиро сподівається, що знайдеться якесь число невиправних мазохістів, котрі захочуть знову поринути в цей “казковий калиновий світ”?
“Знайдеться, обов’язково знайдеться! – вигукне якась щира й незіпсована патріотична душа, – батьківщина ж назавжди залишається в серці, приходить у снах. Без неї людина – наче відірваний листок…”
Коли по двох місяцях у США мене почала буквально “гризти” ностальгія, знаюча людина порадила мені: “Треба витерпіти перші півроку, далі буде легше. Тобі ж простіше тут прижитися, ти знаєш мову…”. На півроку мого терпіння не вистачило, і я повернувся назад. Відтоді ось уже 28 років я не раз зранку дивлюся у своє відображення у дзеркалі й запитую себе, чому я виявився таким ідіотом.
Останніми роками це питання задаю собі дедалі частіше…
Ігор Дуда
Читайте також:
Loading ...