Ковток міцного вина дивовижним чином спрямовує у русло думки, які заходилися було танцювати у моїй голові, наче захмелілі гості на сільському весіллі. Так, уже краще. Тепер – ще ковточок. Добре. Просто чудово. А зараз – запий кавою.

Я сиджу на літній терасі кафе, очі мої для конспірації прикриті темними окулярами, у руках – газета, і я роблю вигляд, що старанно читаю її. Та водночас мій погляд раз по раз коситься вбік, в напрямку столика, за яким сидять чоловік і жінка. Чоловік сидить спиною до мене і, трохи нахилившись, щось розповідає жінці. Добре для нього, що мої очі – не лазерний промінь, а то б я уже, напевно, пропалив його наскрізь. Розповідає він, мабуть, щось дуже веселе, судячи з щирої жінчиної усмішки. До болю знайомої усмішки…

Ця жінка – моя колишня дружина, і ще порівняно недавно вона так само мило усміхалася мені, коли я, бувало, видобував із себе щось дотепне. Зараз вона, судячи з усього, не бачить мене. Окуляри і газета, що прикрила пів обличчя, сподіваюся, забезпечують мені достатню анонімність. Думаю, якби вона вчасно помітила мене, то обійшла б це кафе десятою дорогою. У неї є певний досвід спілкування зі мною після розлучення, і ці спогади навряд чи сприяють її нормальному психологічному станові. Та це її проблеми. Ага, здається саме так відповідала вона мені, коли я пробував відновити з нею стосунки, намагався якось склеїти розбиті черепки… «Що ж, люба, – із напівп’яною зловтіхою думаю я,- зараз я маю чудову нагоду створити тобі проблеми». Погляд мій падає на напівпорожню пляшку на столі, а потім – на потилицю чоловіка, і водночас у моїй голові виринає божевільна думка: а що, як його…Ну, так само, як Штірліц бідолашного довірливого Холтофа…Ні, пляшкою – це вже занадто. Загримиш у тюрягу ні за цапову душу…А що як підійти і вирвати з-під нього крісло? Приземлення на «п’яту точку» із задертими вгору ногами – це було б доволі ефектно…

Зусиллям волі відганяю від себе і цю спокусу, хоча в душі все нуртує. Сусідній столик займає галаслива компанія, закриваючи мені огляд. Тепер, щоб побачити обличчя жінки, мені доводиться витягувати шию. Ну його до біса. Так можна лише ускладнити остеохондроз. Розвертаю стілець напівоберта в протилежний від щасливої пари бік і кидаю газету на стіл, ризикуючи бути «розшифрованим». Очі не бачать – серце не болить. Поступово мої думки із скандального спрямування завертають на більш мирну філософську стежку. «А чого ж ти, друже, чекав?-запитую себе подумки, – що ще молода і приваблива жінка довго залишатиметься самотньою? Піде у монастир? Залишиться тобі вірною до кінця днів? Теж знайшов княгиню Волконську…Зрештою, ти ж сам у всьому винен. Згадай, скільки вона просила, благала тебе, щоб ти покінчив з пиятикою…І що, ти зважив на це? Ні – ти думав, що нікуди вона на подінеться. Та, як виявилося, їй дуже навіть є куди подітися. Святе місце, як відомо порожнім не буває. Он, знайшла собі солідного чоловіка, професора, який, напевно, не дає вітру на неї дмухнути. А ти хто? Напівбомж, завсідник міських забігайлівок…»

Моя рука рефлекторно шарпається і перекидає порожню склянку. Чорт забирай, я таки, здається сп’янів. Ставлю безневинну посудину на місце, але плин думок уже зупинити неможливо. «А, може, все закономірно? Пригадай, як ти «відбив» її у колишнього чоловіка, як ти гордо носив голову, наче олень-самець після переможного бою з суперником за самку. Ти не думав тоді, що порушуєш Божу заповідь – ти просто впивався власною перевагою. От небеса і вирішили поставити тебе на місце. До того ж, ще виявилися досить поблажливими – у тебе не виросли роги, як у того ж оленя, адже зійшлася вона з професором уже після розлучення з тобою…»

Позаду чути шум відсовуваних стільців. Поволі повертаю голову і бачу, як сивуватий добродій дбайливо відсуває жінчин стілець, допомагаючи їй встати. Гм…а я, здається, до цього ніколи не додумувався під час наших з нею посиденьок у кафе. «Ось тобі, друже, й ще один мінус»,-з сумовитою іронією думаю я. Рятівна ця штука – іронія. Хоча і не завжди.

Роблю знак хлопцеві-офіціантові: «Ще сто грам «Немирова! ». Той киває головою. Моя ж голова уже повернена в бік пари, що віддаляється. Тендітна жінка і сивуватий, трішки «по-інтелігентськи» сутулий чоловік зникають за рогом.

– П’ємо?,- чую  над головою знайомий голос

Підводжу голову і бачу давнього колегу по чарці, як завжди, ледь  виголеного і добряче напідпитку.

Я великодушним жестом показую на місце поряд з собою.

Юрій Максимів