Від певного часу мене стала душити жаба заздрощів до моїх маститих,  увінчаних різноманітними лауреатськими регаліями і званнями колег.

Справді, вони так захоплююче розповідають на сторінках газет, як їм гарно ловиться рибка чи збираються гриби, як  приємно прогулюватися вулицями міста чи розмовляти у кав’ярні з приятелями… Також вони діляться своїми навдивовижу цікавими для широкої аудиторії поетичними уподобаннями, розлогими роздумами в царині теології,  родинними історичними розвідками, спогадами про власну рожеву юність і перипетіями стосунків з близькими людьми. А тут ще й місцевий телеканал заповзявся, з нагоди свого ювілею, щодня тішити довжелезними споминами про минуле за круглим столом і «дикими танцями» персоналу і гостей у студії. Цікаво, чорт забирай – на усіляких американський NBC та CBS та й на наших центральних каналах таке навряд чи побачиш… І триватиме в них це священнодійство, підозрюю, так само довго, як мусульманський рамадан, тобто близько місяця. Отож я й подумав: «А чим я гірший?». І оскільки, як і вони, утвердився в переконанні, що читацька публіка з нетерпінням чекає на мою розповідь про те, коли я виявив перший прищик у себе на носі й відколи став замислюватися, як з’являються на світ діти, поспішаю цю цікавість задовольнити. Саме сьогодні,  в день своєї появи на світ. Не можу й тут обійтися без плагіату, тому зроблю це у формі вже якось оприлюднених кимось із місцевих корифеїв «Десяти фактів про себе». Та не буду далі інтригувати завмерлих в радісному очікуванні читачів і – поїхали:

1. З дитинства пам’ятаю дві найненависніші речі: варену цибулю і шкільну математику.

2. За вісім місяців роботи вчителем в елітній місцевій школі з поглибленим вивченням чогось іноземного щиро зненавидів її та учителювання в цілому.

3. До 40 років переконався, що найкращий стан для сприйняття нашої дійсності – сп’яніння середнього ступеню, чого неухильно дотримувався впродовж багатьох наступних років.

4. З цієї ж причини пересварився з кількома жінками, з якими тепер навіть не вітаюся (чи, можливо, вони зі мною).

5. Є люди, до яких ставлюся просто неприязно (вони в моїй свідомості персоніфіковані у вигляді чогось такого опецькуватого, лисуватого і вусатого), але ненавиджу всіма фібрами душі лише нахабних «крутеликів».

6. У рідному Тернополі щиро зворушує поєднання патріотизму та релігійності (часто фальшивих) і дрімучої корупції та кумівства.

7. Улюблений жіночий тип: Камерон Діаз, але підозрюю, що вона про це не здогадується.

8. Улюблений чоловічий тип: англійський джентльмен,  але до нього так само далеко, як до Британії пішки.

9. Люблю: футбол, вестерни, радянські комедії, блюз, хорошу публіцистику, ром «Бакарді» (тепер – платонічно).

10. Не люблю: деякі риси «західницького» менталітету (знову чомусь спливає у пам’яті отой опецькуватий, лисуватий і вусатий суб’єкт). Усілякі hard, thrash, heavy metal та все інше, покликане збуджувати не емоції, а інстинкти. Майже такою ж мірою не терплю псевдоетнографічної шароварщини. А також – самозакоханого графоманства.

Вам, певно, достобіса цікаво це все, міг би ще щось додати, але… саме зараз чую, як отой самий телеканал знову вкотре розповідає, як «весело, щиро і цікаво» їм святкувалося. Ну, ніяк не можу відмовити собі в задоволенні подивитися ще й ще раз. Отож – бувайте!

Ігор Дуда