Сісти за цей матеріал спонукали спогади дитинства і почуття смутку за товаришами, з якими єднало колись спільне захоплення і яких, на жаль, уже немає…

Якщо запитати когось із тих, чиї дитячі роки  припали на кінець 60-х –початок 70-х років, хто був його кумиром і прикладом для наслідування, з великою ймовірністю можна отримати відповідь: югославський актор Гойко Мітіч. Не оті глянцево-блискучі зразки, що подавалися ідеологічно-пропагандистською  машиною (вона тоді була досить потужною): молодогвардійці, юні партизани-підпільники, невловимі месники…І навіть не звитяжці козацьких часів з оповідок діда, а саме його мужній і благородний герой з американських лісів, прерій чи пустелі вишикував довжелезні черги біля кас кінотеатрів. І змушував канючити у тата чи мами 25 копійок (здається, такою була ціна квитка), щоб ще й ще раз подивитися, як спритно скаче він на коні, як влучно стріляє з лука,  «вінчестера» і метає ніж, як непомітно й безшумно підкрадається до ворогів. А головне – як вчасно з’являється там, де ось-ось має перемогти зло і своєю силою та безстрашністю не дає йому тріумфувати. І найчастіше чомусь згадуються фінальні кадри «Білих вовків», коли за мить до власної загибелі його герой таки встиг увігнати ніж у черево мерзенного і, як сказали б нині, «мажорного» бандита…

В принципі, він вписувався у рамки тодішньої ідеології: виступав проти капіталістичних грабіжників, закликав до колективізму і об’єднання племен для боротьби зі спільним ворогом, обстоював ідею всезагальної рівності в правах. І міг навіть вважатися таким собі протокомуністичним зразком. Адже сам задум серії фільмів «про індіанців» студії «ДЕФА» з тодішньої НДР виник як ідеологічна противага західним вестернам. Противага, слід сказати, виявилася дієвою: десь до середини 70-х, коли індіанська тема почала «видихатися», герої Гойко Мітіча були володарями мрій мільйонів хлопчаків країн соцтабору.

Сьогодні, 13 червня, «головному індіанцеві СРСР» виповнюється (важко повірити) 77 років. Він живе спокійним життям пенсіонера у тихому районі Берліна, відвідує різні етнографічні фестивалі, полюбляє повеслувати на човні й іноді, за його словами, дозволяє собі келих хорошого вина. У цьому сивому чоловікові не кожен, можливо,  впізнає колишнього ідола хлопчаків на величезній території Європи, та все той же мужній погляд і чіткі риси обличчя ніби обіцяють, що через мить він стрибне з даху поїзда на свого вірного коня і помчить прерією захищати справедливість і карати зло.

А заразом – віднесе в далеке і безтурботне дитинство…

Ігор Дуда