Який, на вашу думку, головний людський орган? «Серце», – скаже хтось і матиме рацію. «Мозок», – стверджуватиме інший і теж не помилиться. «Печінка», – запевнятиме третій і з цим теж можна погодитися. «Простата», – доводитиме четвертий і наведе свої переконливі аргументи.

У цьому переліку незаслужено забутим виявився язик, отож кваплюся усунути цю несправедливість. Передусім тому, що орган цей – багатофункціональний. За допомогою нього, зокрема, відчувається смак їжі. Це, так би мовити, фізіологічна функція. Та не менш важливою є його соціально-комунікативна роль. За допомогою язика повідомляють, дискутують, виголошують, заперечують, клянуться і… брешуть. Висолоплений довжелезний а то й роздвоєний язик віддавна є улюбленим образним прийомом карикатуристів. Ще кажуть, що він, себто язик, до Києва доведе. Для численної армії демагогів, «професійних патріотів», політичних кар’єристів це, без сумніву, найважливіший орган. Адже без нього вони – здебільшого повні нікчеми, а з його допомогою примудряються тривалий час дурити весь народ. Примудряються, хоча ще Франклін Рузвельт заперечував можливість цього. Робиться це, звісно ж, з благородною метою – принести всім щасливе життя. Так, принаймні, стверджується офіційно, на мітингах та передвиборчих зустрічах. А справжні та набагато менш урочисті мотиви – честолюбство, непомірні амбіції, жадоба влади і, звичайно ж, грошей – залишаються за кадром, себто не на язику. Ось для досягнення цієї сокровенної цілі задіяна ще одна, менш почесна й естетична, але не менш важлива функція язика. Маю на увазі здатність вилизувати ним комусь вищому за рангом те місце, де… ну, словом, де спина втрачає свою назву. Робиться це зовсім не з мазохістських чи якихось інших патологічних спонукань, а з цілком практичних міркувань: краще лизатимеш – відповідно отримаєш і кращий шматок або «тепліше» місце. Ця метода відпрацьована десятиліттями і діє у нас, як правило, безвідмовно. Дивна зараз у нас в суспільстві спостерігається ситуація. З одного боку –  безлад і славнозвісне скручування дулі в кишені, а з іншого – незнищенне прагнення догоджати тим, хто стоїть вище.

Тому ми так і живемо. Хоча, напевно, не лише тому.

Ігор Дуда