– Слухай, – штурхає мене ліктем Андрій, – ти цілими днями тиняєшся містом без діла, зроби мені добру справу.

– Тобі? Добру?, – перепитую, оскільки в моїй свідомості Андрій з добрими справами якось погано в’яжеться. Якщо не рахувати, що він періодично виступає в ролі мого кредитора. Втім, свідомість ця вже зараз добряче притуплена, точніше залита рідиною міцністю близько сорока градусів. Навантажилися ми нею уже ґрунтовно, судячи з посоловілих Андрієвих очей. У мене вони, мабуть, не кращі. І думки мої вже витають десь далеко від цієї бруднуватої кнайпи. Андрій же – ділок. І навіть сп’яніння середньої стадії не заважає йому думати про справи.

– Коротше, мені треба, щоб ти впіймав мені …журавля.

– Журавля? Навіщо він тобі здався?

– Що тобі до того? – сердито обриває мене Андрій, – менше знаєш – краще спиш. Коротше, ти приносиш мені журавля, я тобі плачу, – він поплескав себе рукою по кишені. – і все, розійшлися.

– F як же я тобі його дістану? – запитую.

– Дуже просто. Я дам тобі спеціальне сильце-зашморг, поїдеш у якесь село, де тече річка, на лузі, де сідають журавлі, поставиш пастку, а сам заляжеш у траві. Рано чи пізно якийсь дурний птах зайде у зашморг. Тобі залишиться лише шарпнути за кінець шнура і – все, він твій. Потім покладеш його у великий пакет і – додому.

– Як у пакет? Він же відбиватиметься.

– Ти що, зовсім дурний чи прикидаєшся? – сердито гарчить Андрій, – ну, скрутиш йому шию – і справі кінець.

– То він тобі потрібен …не живий? – прокашлявшись, збентежено запитую я.

– Навіщо він мені? Я що, зоопарк, по-твоєму утримую? Я продам його одному типові, він виготовляє опудала різних птахів. Йому якраз треба журавля. І добрі гроші обіцяє.

– Так…, – бурмочу я, – а якщо мене з тим …пакетом затримають менти. Що я скажу? Журавель, здається, занесений в Червону книгу…

– Що скажеш? Скажеш, що знайшов уже мертвого на лузі. Та не бійся, все буде нормально. За ризик – надбавка, – він знову поплескав себе по кишені і додав, – у тебе що, може, зайві гроші завелися? Щось не помічав.

У мене в той момент не було не те що зайвих, а взагалі ніяких грошей. Отож по хвилі вагання ми з Андрієм вдарили по руках.

Наступного дня я, навантажений двома канапками, пляшкою «Ізабели», спонсорованими Андрієм, а також знаряддями для майбутньої роботи – великим поліетиленовим пакетом, зашморгом-пасткою і кишеньковим ножем, – вирушив до приміського села. Діставшись без пригод берега річки, побачив неподалік декілька журавлів. Підійшовши трохи ближче, розстелив на траві зашморг і відповз, сховавшись у високій траві. Минула година, друга, третя… Я вихилив півпляшки вина і втамував легкий голод канапкою. На п’ятій годині очікування моє терпіння почало загрозливо згасати. Я засовався у траві, ризикуючи бути поміченим обережними птахами. «Ну, підійдіть же ближче, – думав я зі злістю, – що я, даремно тут пролежу весь день?»

Як виявилось – таки даремно. Сонце уже котилося за обрій, коли я, зневірений у можливості успішного полювання, змотав зашморг, осушив до дна пляшку і побрів до зупинки.

– Ну, нічого, – сказав Андрій, вислухавши мої пояснення, – я дам тобі ще один зашморг для страховки. Цього разу має попастися.

Ми цокнулися склянками за щасливе полювання.

На другий день я вирушив на те саме місце, екіпірований так же, як і напередодні. Плюс – додатковий зашморг-пастка. Я дбайливо розстелив їх на траві, відповз, наче вовк, і став спостерігати за журавлями, намагаючись замагнетизувати їх поглядом. До полудня моя пляшка майже спорожніла, і спожитий трунок разом із палючим сонцем викликали у мене стан на межі між роздратуванням і відчаєм. Невже і нині всі старання підуть коту під хвіст? Раптом один із журавлів відділився від решти і цибатими кроками попрямував якраз до пастки. «Ну, давай, давай, ще трошки», – ледь не благав я його пошепки. Ось нога птаха нарешті переступила фатальну межу, і я щосили шарпнув за шнур. Журавель скрикнув і затіпався у пастці. Я зраділо кинувся до нього. Мені залишалися лічені кроки до мети, як раптом птах, ще раз злякано скрикнувши, могутньо змахнув крильми. Хвиля вітру вдарила мені в лице, забивши подих. Від несподіванки я відпустив шнур і, заточившись, впав на спину. Журавель змахнув крилами і знявся в небо, несучи шнур за собою. Він зробив наді мною коло, а я, все ще лежачи, дивився на нього поглядом, у якому, мабуть, змішалися розчарування і напівбожевілля. Потім встав і, обтрусивши штани від прилиплої трави, почвалав до зупинки. Все. Полювання закінчене.

– Мудак ти, ось що я тобі скажу, – процідив крізь зуби Андрій, вислухавши мій звіт,- вже тримати в руках і випустити…, – він докірливо похитав головою, і я зрозумів, що назавтра похмелення за його рахунок мені не світить…

Понад десять років минуло від того часу. Життя часто змушує докорінно  переосмислювати свої вчинки. Загалом людині, завантаженій щоденними клопотами, рідко спадає на думку глянути у небо. Для мене ж це стало своєрідним ритуалом. Особливо навесні чи восени, коли з височини долине хвилюючий крик журавлиного клину. «Гей, друзяки, – думаю я тоді, прислухаючись до далекого «кру-кру», – може, є серед вас той, кого я хотів упіймати? Якщо є, то нехай відізветься. Ти чуєш мене, друже? Пробач мене за те, що я ледь було не позбавив тебе життя. Не знаю, яке божевілля найшло тоді на мене… Як я міг зважитися на таке? І це – після безліч разів почутої геніальної пісні Лепкого «Чуєш, брате мій», після баченого-перебаченого «Білого птаха з чорною ознакою»… Де були в той момент мій розум, моя совість? Як посмів я підняти руку на тебе, найпершого провісника весни? Пробач мене, якщо можеш, і живи, скільки тобі відміряв Бог.

Ти чуєш, брате мій?»

Ігор Дуда