З проявом людського благородства іноді стикаєшся там, де його зовсім не очікуєш. І тоді відчуваєш захоплення вкупі зі щирим подивом…

– Ну й дав Бог сусіда, – невдоволено пробуркотіла стара Антонючка, коли із квартири навпроти долинули звуки, схожі на гул стратегічного бомбардувальника – На, Юрчику, – повернулася вона з ложкою до трирічного хлоп’яти, яке сиділо навпроти з відкритим ротом,- це за маму, це за тата, а це за бабусю. Ось так, гарний хлопчик. А щоб тебе! – уже зі злістю промовила жінка, коли з-за дверей почулися крики і дзенькіт посуду, – знов якусь к—у привів! І коли вже тебе чорти заберуть?!

Сусід Антонючки, Іван, був справжньою карою для всього під’їзду. Тверезим його не бачили ніколи. Вдень він промишляв збиранням пляшок, різного залізяччя та усілякого лахміття, перетворивши свою однокімнатну квартиру на склад мотлоху, а вже увечері відводив душу – приводив до себе додому собі подібних суб’єктів, серед яких траплялися й «дами», і влаштовував з ними бенкетування. Відгомін від тих вечірок частенько долинав на всі поверхи. Мешканцям будинку це не надто подобалося, і вони висловлювали незадоволення кожен на свій лад. Періодично навідувався дільничний інспектор, який страшив Івана різними санкціями. І нарешті пообіцяв, що колись підкине йому декілька грам макової соломки. От тоді, мовляв, матимуть сусіди на пару років спокій.

Втім, за характером Іван був незлостивим, охоче брався допомагати сусідам у побутових справах, як от помити чиюсь машину чи допомогти перетягнути меблі. Грошей принципово не брав, обходився «чекушкою». Отож і заслужив серед сусідів зневажливо-поблажливе прізвисько казкового персонажа – Іванко-дурник.

– Їж, Юрчику, їж,- продовжувала напихати внука кашею стара Антонючка, – як не будеш їсти, то виростеш таким, як отой дурний Іванко. Хлопчисько злякано позирав на двері і покірно ковтав чергову ложку каші.

Юрчик був єдиним внуком Антонючки і її найбільшою втіхою. Донька Христина і її чоловік Павло довго не могли дочекатися первістка. Уже й до ворожки ходили, аж раптом Всевишній ощасливив їх хлопчиком. Для старої Антонючки, яка, крім теревенів із сусідками на лавці, не мала жодної іншої розради, світ наче розвиднівся. Вона присвячувала внукові увесь свій час, купувала йому ласощі, фрукти, іграшки, розповідала казки. Христина вчителювала, Павло з головою занурився у якийсь бізнес, і бабуся, природно, на якийсь час стала найближчою людиною для Юрчика. Хлопчик ріс жвавим, до всього виявляв цікавість, усе намагався помацати своїми руками, зворушливо декламував віршики, яких його навчили дорослі

Того дня усе було, як звичайно. Антонючка готувала на кухні обід, чекаючи на повернення дочки з роботи. Зять зазвичай повертався додому пізно увечері. Юрчик грався у кімнаті. Зненацька жінка почула звук, схожий на здушений кашель. Вона кинулася до кімнати і на порозі миттєво пополотніла від жаху. Юрчик напівлежав на дивані з посинілим обличчям, очі ледь не вилазили з орбіт, з рота текла слина. Хлопчина звідкись роздобув коробку з вазеліном, ненароком поклав її в рот, і тепер його горлянка виявилася практично заблокованою.

-Юрчику! Юрчику!!- не своїм голосом закричала жінка і кинулася до онука, впавши на коліна перед диваном, – хлопчику мій!!!

Дитина не реагувала на крик. Дихання було майже перекрите, і очі, здавалося, уже почали скляніти.

– Ой люди!!!-в розпачі заголосила стара і, не тямлячи себе, кинулася до вхідних дверей, де й зіткнулася з Христиною, котра саме повернулася з роботи, – ой люди!!!

– Мамо, що сталося?! – злякано запитала донька, відразу ж збагнувши, що трапилося щось жахливе.

– Там… – пробелькотіла Антонючка, – там…Юра…

Вона вибігла на коридор, і тишу під’їзду розітнув її розпачливий крик-Ой люди!!!

– Чого верещиш? – похмурий від недопою Іван саме підіймався сходами.

– Там…, – заламуючи руки у розпуці простогнала жінка, – там …онук…вазелін проковтнув.

Нахиливши по-бичачому голову, Іван увійшов у відкриті двері, побачив хлопчика, який конвульсійно здригався і закляклу біля нього матір з виразом божевілля в очах. Ставши на коліно, Іван просунув брудний, із давно не стриженим нігтем мізинець в рот хлопця – і за мить коробка з-під вазеліну вже качалася на паркеті. Юрчик почав хапати ротом повітря наче викинута на берег риба…

Сусіди, які збіглися на крик Антонючки, заклякли на порозі, побачивши дивну картину. Стара і її донька, ридаючи, щосили обіймали Іванка-дурника за ноги, одягнуті в брудні штани, і цілували їх. Він намагався відіпхати їх, але це йому не вдавалося. Дитинча на дивані, з уже порожевілими щічками, дивилося на цю сцену перелякано-здивованими очима.

Дивовижні зміни сталися від того дня в житті збирача пляшок. Він раптом перестав бути Іванком-дурником і зробився для всіх Іваном Петровичем. Або ж – просто Іваном. Став ходити у чистих сорочках, які йому подарував Павло, батько врятованого Юрчика. Мінімум два рази на місяць Антонючка, попри Іванові протести, забирає у нього білизну, щоб випрати у машинці. Також щодня вона носить йому в захаращену мотлохом квартиру, куди раніше гидувала поткнутися, обід у каструльці і терпляче чекає, поки він усе не з’їсть. Втім, своїх звичок і уподобань Іван не змінив. Як і раніше, він цілими днями збирає пляшки, лахміття і залізяччя, хоча Павло запевнив його, що проблем з грішми у нього не буде. Як і раніше, водить до себе друзів, і тоді у квартирі зчиняється звичний бедлам. Антонючка мовчки слухає крики, а потім тихенько підходить до сусідніх дверей і перехрещує їх складеними у пучку пальцями. А на свята Іван у квартирі навпроти – найбажаніший гість. Христина і стара Антонючка не знають, де його посадити.

– Що вам налити, Іване Петровичу: коньяку чи горілки? – підкреслено шанобливо запитує Павло.

Для Івана, більш звиклого до самогону, вибір справді нелегкий.

– Та…давай нашої «чистої», – врешті-решт вирішує він складну дилему. А відтак, трохи повеселівши, повертається до Юрчика, який усе ще дивиться на нього зачудованим поглядом, і промовляє хрипкуватим голосом:

– Ну, іди сюди, козаче. Давай поїздимо на коні.

– Іди, Юрчику, – легенько підштовхує Христина сина.

Іван садовить малюка на коліно і гойдає його. Хлоп’яті це подобається, і на його личку з’являється усмішка.

Стара Антонючка якусь хвилю спостерігає за ними, а потім раптом відчуває, як на очі набігають сльози. Вона похапцем витирає їх фартухом і швидко виходить на кухню.

Ігор Дуда