Сто три круті сходинки ведуть у майстерню Івана Марчука. Повертаючись сюди з далеких мандрів, він завжди стукає в двері — просить у картин дозволу увійти. Примха генія? Як знати… Його полотна виставлялися у найпрестижніших галереях світу. Частина з них розвіялася по світу, знаходиться в приватних колекціях на різних континентах. І ще сотні картин-шедеврів, здатних прикрасити найкращі музеї, тісняться, складені штабелями, в стінах майстерні.

Іван МарчукЗа рейтинговим опитуванням у Великобританії Іван Марчук — єдиний з наших співвітчизників — увійшов до числа ста нині живих геніїв світу, оскільки «вплинув на трансформацію суспільної свідомості». Італійські академіки назвали художника «маестро, який написав чудову сторінку в історії сучасного мистецтва». Його іменна зірка — «Іван Марчук» — світить у космосі в сузір’ї Тельця. Від неї нескінченно далеко до Москалівки — рідного села художника на Тернопільщині. Але саме тут, в маленькому куточку української землі, дозрівав його космічний дар — серед райських пейзажів і зовсім не райського життя. Звідси, з дитинства, і неповторний марчуківський «пльонтантизм» (назву стилю дав сам художник від слова «пльонтати» — плести). «Ой, — казала мама, — так запльонталося волосся, що не годна розчесати». Мама і троє сестер пряли, плели кошики з лози, а батько був кращим ткачем на всі околиці. «Нитка жила у нашій хаті. І якщо б не вона, може, я став би зовсім іншим художником», — каже Іван Степанович Марчук.

Ми розмовляємо в його майстерні напередодні ювілейної дати. Треба зазначити, свої дні народження він не відзначає. І це теж з дитинства…

— У моїй родині дні народження ніколи не святкували, — згадує Іван Марчук. — І подарунків не дарували. В селі була страшна бідність… Я потихеньку тягав з сараю курячі яйця, по одному, і ховав їх у кукурудзі. Коли набереться з десяток, біжу в магазин і вимінюю на них цукерку чи пряник. Ось це було свято! Але не так вже багато водилося курей, і нечасто вони неслись. Коня у нас не було, а без нього як зерно на млин в сусіднє село завезеш? Мололи вдома. Мука була не біла, а якась рожева. Я сам її молов на жорнах.

— Ви згадали, що подвір’ї будинку прибирали під ранок так ретельно, що ні трісочки не залишалося?

— Ні шматочка березової кори! Справа в тому, що батько робив березові хрести — їх ставили загиблим хлопцям з УПА. І якщо б, не дай Бог, енкаведисти побачили на подвір’ї березову тріску, нас би не пощадили. Я це добре пам’ятаю: вночі приходять наші хлопці, а на ранок з’являються енкаведисти і свої порядки наводять. Батька вони тягали, допитувалися про його брата (той пішов у ліс і згинув безслідно). І коли хворий батько лежав на печі, ми, діти, накривали його своїми тілами — ховали…
В моєму селі ще живі люди, які пам’ятають той час. Пам’ятають і мене — хлопчика. Такий був вреднющий, зірвиголова. Лазив на височенні дерева і діставав яйця з воронячих гнізд — щоб потім у дівчат кидати… І раптом зовсім іншим став. Мистецтво мене змінило.

— Виходить, що найбільш щасливим у житті, якось ви зізналися, був момент, коли дізналися, що вступили у Львівське училище прикладного мистецтва?

— У той день радів безмірно: я буду художником!

— Хто тоді був вашим кумиром?

— Філософ-проповідник Сковорода. А з художників — передвижники. Хотілося бути таким, як їх лідер Стасов. Але пізніше, вже навчаючись в інституті, вирішив: буду ненормальним художником. Тобто піду своєю дорогою. Коли приїхав зі Львова в Київ, працював на режимному підприємстві і щоранку твердив собі: «Ти вийдеш звідси тільки ввечері, значить, повинен щось зробити». Виконавши замовлення, робив начерки пером. Листки з ескізами приносив додому, втілював сюжети в кольорі. І в якийсь момент стався вибух. Шлюзи моєї внутрішньої скутості прорвало. Фантастичні образи самі кинулися на полотно суцільним потоком. Це був потік свободи! Не встигав фіксувати всіх, шкодував, що можу працювати тільки однією рукою. У ту мить відчув: «Я єсмь!» Є мій світ, не схожий на інші.

— Так почався ваш перший цикл картин «Голос моєї душі»?

— Так, і моє життя з 1965 року йде в руслі «Голосу…», змінюється тільки діапазон. Це як дерево росте: на стовбурі з’являються нові гілочки, які, в свою чергу, пускають відростки…

— Одна з «гілочок» — створені вами портрети. З портретом Богдана Ступки, наскільки мені відомо, пов’язана незвичайна історія?

— Ступку я малював для фільму «Осяяння» (кінострічку поставив у 1971 році режисер Володимир Денисенко). Богдан грав вченого-генетика, який захоплюється мистецтвом. За сюжетом, художник малює його у своїй майстерні, і у фіналі з’являється портрет. Для сцен в майстерні брали мої картини, а роль художника виконував актор (я б, мабуть, краще зіграв). Після виходу фільму портрет переходив з рук у руки, загубився. І лише через багато років я побачив його в Національному художньому музеї. Богдан Ступка тоді вже тяжко хворів… Для мене він був і залишається неперевершеним актором.

— Чула, що ваш улюблений музичний твір — «Мелодія» Мирослава Скорика. З композитором давно знайомі?

— Вперше побачилися в Києві, у квартирі архітектора Добровольського, який відбудовував Хрещатик. У Скорика тоді був пишний чуб, довге волосся… Потім ще не раз перетиналися з ним на різних широтах — і вдома, і в Австралії, Канаді. А знайомство з його «Мелодією» у мене було фантастичне. Повертаюся з Америки в Київ. Увечері машинально вмикаю телевізор, і раптом звучить божественна музика. Нічого подібного раніше не чув. Чия вона? Тут фільм закінчився, пішли титри, і я встиг побачити ім’я композитора. (Кінофільм «Високий перевал» Володимиром Денисенко замислювався як трагічна історія родини в Західній Україні під час Другої світової війни. Але цензори, угледівши в цьому «героїзацію» воїнів УПА, зажадали змін. І тоді режисер попросив Мирослава Скорика написати таку музику до кінострічки, яка змогла б «розповісти» глядачеві те, чого не можна було показати. Так з’явилася «Мелодія ля-мінор». — Авт.). Пізніше я назвав «Мелодію» духовним гімном українців.

— Ваша дочка, скрипаль-віртуоз Богдана Півненко нерідко її виконує.

— Я попросив Дану, щоб вона зробила мені запис на 40 хвилин, і брав касету з собою в Америку. Малюєш в нью-йоркській майстерні, а мелодія звучить…

— Деякі мистецтвознавці кажуть, що картини Марчука треба «слухати». Ви самі музикою ніколи не займалися?

— Ні. Одного разу критик, аналізувала мої роботи, заявила: «Судячи з усього, у вас дуже серйозна музична освіту». Я зніяковів, заперечив. Напевно, ТАМ, нагорі, це почули — і… народилася Дана.
А ось літературою пробував займатися. Написав поему, кілька новел сюрреалістичних. Як малював, так і писав: береш слово і розмотуєш його, мов клубочок. Мені це заняття стало в нагоді перед першою персональною виставкою. Зібрав тоді друзів — поетів, філософів, лікарів, вчених, — роздав фотографії ста своїх картин і попросив дати варіанти назв. Але… ніхто не проник у мою душу. З тих пір називаю картини сам.

— А майбутні полотна вам сняться?

— Майже кожну ніч бувають видіння. Інший раз «кадри» прокручуються швидко, як у калейдоскопі.

— Пам’ятається, до 20-річчя з дня Чорнобильської катастрофи ваші твори виставлялися в Парижі, в штаб-квартирі ЮНЕСКО — зарубіжні експерти вирішили, що вони найбільш співзвучні трагедії. Там була і картина «Спорожніле гніздо». Здавалося, вона про чорнобильських переселенців, хоча була написана ще в 1980 році, за шість років до трагедії. А провидницький триптих «Монолог» ви, якщо не помиляюся, написали за два тижні до катастрофи?

— Це так. Взагалі я не ілюструю події, а виливаю на полотно образи, які тісняться в душі. Їх сьогодні стільки накопичилося! От тільки писати не можу.

— Чому ж?

— Ситуація давить. Боляче за Україну. Чому ми на райській землі живемо, як у пеклі? Часом думаю: може, Бог просто хоче зберегти справедливість? І чимось обдаровує народи, а щось у них забирає. Тому жителі Арабських Еміратів пустелю перетворили в квітучий край. А українці мучаться, живучи у раю.

— Іван Степанович, адже у вас в житті були моменти, коли ви були на волосок від загибелі?

— Так. Пам’ятаю каземат районного КДБ, куди мене забрали з дому в 1972 році. Вимагали покаятися в «помилках» і «визнати провину». Я не каявся. Але дивився на вікно (камера була на п’ятому поверсі) і збирався вистрибнути. Слава Богу, не зробив цього… Потім ще 15 років жив під «пресом», загнаний у кут. Йдучи по місту, зауважував: знайомі, побачивши мене, переходять на іншу сторону вулиці. Важко було. Рятувався роботою.
А в юності, на першому курсі училища, мало не замерз. Їхав товарняком (тоді ще товарні потяги ходили зі Львова в Тернопіль) з великою валізою, збитою батьком з дощок. Зараз думаю: і навіщо її брав? Адже з дому міг привезти хіба що буханець хліба… Від станції до мого села — 15 кілометрів. Йшов пішки. А тут завірюха, січневий мороз. Присів відпочити. І відчуваю, що засинаю. З останніх сил підвівся і дійшов до крайньої хати в сусідському селі, де жили родичі батька. Там відігрівся. В цьому селі потім я написав не один пейзаж… Адже замерзнути міг запросто — зими були люті. Але якась сила мене берегла.

…У ці дні Івана Степановича чекають у рідному селі. У місцевій школі відкрито перший у світі музей Марчука. Екскурсії проводять учні — гіди дуже ерудовані, серйозні й сповнені гідності. До речі, земляки художника за своєю ініціативою назвали нинішній рік роком Марчука. І з січня персональні виставки художника в Україні не припиняються: Київ (картини експонувалися у стінах «Мистецького арсеналу»), Тернопіль, Львів… найближчим часом Марчук відправиться в Одесу. Він легкий на підйом. По-юнацькому стрункий, підтягнутий.

— Не поправляюсь, тому що живу один, — жартома зауважує Іван Степанович. — Якби у мене дружина, годувала б чимось смачним, і я б роздобрів.

— А самі чим харчуєтеся? Що у вашому меню?

— Вівсянка, картопля в мундирі, квашені капуста і огірки. Горіхи… Перші страви рідко варю, хіба що коли вибираюся в Канів (більше десяти років тому Іван Степанович купив там хату зі старим садом. — Авт.). Борщ роблю — без м’яса і жиру, квасолевий або томатний суп. Ну і салат, звичайно, — беру все підряд на городі. Загалом, натуральна їжа — з того, що росте на землі, чи на дереві. Не визнаю продуктів у пакетах. Часом, бачачи, що люди купують в магазинах, хочеться крикнути: «Що ви робите?» І ще у мене правило — вдома не снідати.

— Це чому?

— Сніданок треба заробити. Перекушую вже в майстерні. А по дорозі туди, в Ботанічному саду та Шевченківському парку, годую ворон. Вони люблять сардельки, сир, м’яско.

— Спокутуєте дитячі гріхи перед цими птахами?

— Виходить, що так. Ми вже 12 років дружимо. Птахи мене впізнають. А одна парочка навіть ходить слідом. Днями стою на переході, біля газетного кіоску, і чую — ворон мене «гукає». З’явився один — дружина, напевно, сидить на гнізді, і він їй їжу носить… Погодував я його і пішов у майстерню. Підйом по сходинках, до речі, теж спалює жир. Зараз крокую, читаючи газету. А раніше піднімався бігом.

— Бігом?!

— Вгору по сходах легше тікати, ніж йти. Відштовхуєшся — і… летиш!

— Кажуть, наверх ТУДИ теж ведуть сходи.

— Не знаю… Давайте розповім анекдот. До прекрасного маестро з’явився ангел: «У мене для вас дві новини — хороша і не дуже». — «Почніть з хорошої». — «Ви будете грати в раю!» Маестро зрадів. Питає: «А інша новина?» — «Перша репетиція завтра о пів на десяту ранку». Мені подобається цей анекдот. Хоч і не готовий поки грати в раю…

Ольга Унгурян, Факти