Досі лідер партії свого імені Олег Ляшко здебільшого сприймався як ексцентрично-кумедний (хоча й досить практичний) персонаж українського політикуму. Та й він сам, здається, добряче старався підтримувати такий свій імідж: освідченням у любові до корови, розмахуванням вилами, періодичними “рукопашними диспутами” з іншими політиками, громовими висловлюваннями на адресу реальних і мнимих ворогів. Однак останньою свою витівкою головний радикал країни, схоже, вирішив змінити ставлення до себе в бік явно антипатичного.

Можливо, захотів помститися масам плебсу, які підсміюються з його несподіваного і фантастичного щастя у футбольному тоталізаторі? Або ж твердо вирішив скинути з себе ярлик популіста? Справді, як може вважатися популістом людина, яка вносить у Верховну Раду проект про недопущення трансляції чемпіонату світу з футболу, що невдовзі розпочнеться в Росії? Щоправда, зробив це О.Ляшко не сам, а у спілці головою фракції “Самопомочі” Олегом Березюком (масовий сеанс психотерапії від лікаря-психотерапевта?).  І це – в країні, де футбол хоч і не має статусу релігійного поклоніння, як, приміром,  десь у Бразилії та Іспанії, але все ж є спортом №1 і, відповідно, має величезну армію шанувальників? От як сприймати таку, з дозволу сказати, законодавчу ініціативу мені, котрий дивиться трансляції з чемпіонатів світу ще з 1966 року? Повірити ініціаторам проекту, що трансляція чемпіонату “буде вважатися такою, що порушує законні права та інтереси громадян України”? (формулювання – цілком в радянському стилі). Навряд – я швидше повірю, що мої права та інтереси порушить саме ота ідея про недопущення трансляцій. То, може, автори ініціативи бояться недоречної в умовах фактичної війни з Росією пропаганди російських досягнень в царині створення спортивної інфраструктури? Даремно – більш-менш блискучу картинку власного дому демонструє будь-який господар великого спортивного форуму, і Росія тут зовсім не є винятком. До того ж, відносно мисляча, достатньо критично налаштована і обізнана в історії людина добре знає про російську традицію побудови “потемкинских деревень”, отож цілком буде спроможна відокремити “показушну” позолоту від реального стану речей. А, може, автори ініціативи побоюються тріумфу на чемпіонаті збірної Росії? Звісно, футбол привабливий своєю непередбачуваністю, але, швидше за все, межею бажань російської команди буде вихід з групи – та й то, якщо з цим погодяться збірна Єгипту на чолі з Салахом і команда Уругваю з Кавані та Суаресом.  Показовими є результати опитування на одному зі спортивних сайтів. На запитання “Як ви сприймаєте відмову від трансляції чемпіонату світу в Росії?” відповіді розподілилися таким чином:

 43, 77%  – “Я знайду спосіб подивитися чемпіонат і без UA-Перший”

33% – “Це маячня. Спорт поза політикою”

19,53% – “Правильно зробили! Трансляції будуть просякнуті пропагандою “русского мира”

3,7% – “А на кого там дивитися? Наших на чемпіонаті все одно не буде”

Як бачимо, в унісон із заборонною ініціативою двох славних керівників фракцій висловилася аж п’ята частина респондентів. Невже справді кінець популізму?

Ігор Дуда