Будь-яка ідея найкраще ілюструється образними наочними прикладами. Отже – до них. А конкретніше – до кількох «кіношних» ілюстрацій для виразнішого розкриття теми.

Двоє шанованих членів істеблішменту, минуле котрих не зовсім чисте, обідають у фешенебельному нью-йоркському ресторані. «Чому ти не приїхав сюди на своєму «Кадилаку?»,- запитує, смачно затягуючись сигарою, один. «Ти що, з глузду з’їхав?!, – злодійкувато озирнувшись, відповідає другий, – не вистачало лише «засвітити» таку «тачку» перед податківцями! Клопоту потім не оберешся…». Коротенький діалог дає простір для розуміння фундаментальних основ життя цивілізованої країни: відкрито хизуватися статками сумнівного походження, по-перше, не прийнято й соромно, а, по-друге, загрожує серйозними юридичними наслідками. От і все. Ніби й просто і зрозуміло. Але зрозуміло саме для цивілізованого і законослухняного соціуму, а не для вихідців із  «совкової» епохи,  які ніяк не можуть напхати черево. І продовжують напихати, плюючи на усі моральні й християнські заповіді, а заразом на продажну й неефективну юридичну систему.

Приклад другий. Гротескний поліцейський комісар Жюв, герой Луї де Фюнеса у фільмі «Фантомас», який нещодавно знову «крутили» на одному з телеканалів, виплутавшись із якоїсь чергової халепи, полегшено зітхає й каже своєму помічнику: «Добре, що хоч ті кляті журналісти не довідалися…». Поліцейський чиновник високого рангу, зважте, думає не про те, як заткати рота «продажним писакам» чи, ще гірше, відтяти комусь з них голову – він  остерігається небажаного «паблісіті», знаючи, що преса у його країні є незалежним інститутом, здатним суттєво впливати на громадську думку.  Над витівками й пригодами невдачливого комісара можна посміятися, а от історія двох американських  репортерів, Боба Вудворда і  Карла Бернстайна, варта серйознішої уваги. Вони випадково потягли за ниточку клубочок справи, яка розпочалася в вашингтонському готелі «Уотергейт» і,  яка, врешті-решт, закінчилася добровільною відставкою 37-го президента США Річарда Ніксона. Мужність двох журналістів не викликає сумнівів –  лише повагу, але думаю, що вони також відчували, що представляють могутню корпорацію незалежної преси,  отого неодмінного показника демократичного суспільства, з якою змушені рахуватися і якій не  можуть диктувати волю навіть найвищі можновладці.

Ігор Дуда