Настрій в людей у переддень Великодня був, як і годиться, піднесений і урочистий. Багато з них уже встигли освятити паски й інший традиційний вміст своїх кошиків; інші ж щойно простували до церкви, щоб поринути в любий усім з дитинства прапрадідівський ритуал. Атмосфера миру й спокою панувала довкола, і ніщо, здавалося, не могло її порушити.
Та це лише здавалося. Тишу вулиці раптом розітнув протяжний автомобільний сигнал. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: два «круті» авта вирішили саме о цій порі та саме на центральній вулиці міста влаштувати між собою перегони. Сріблястій іномарці вдалося випередити суперника, вона на шаленій швидкості промчала через пішохідний перехід, обіч якого заклякли налякані перехожі й, ледь пригальмувавши, різко повернула на перехресті. Щастя, що на самому переході у той момент нікого не було – навряд чи моторизований «відморозок», у кров якого в той момент стався викид солідної дози адреналіну, змішаного, можливо, з алкоголем, завдав би собі клопоту пригальмувати.
Коли минув шок від побаченого, я раптом впіймав себе на тому, що думки мої суперечать духу чоловіколюбства, який мав би панувати над людьми в цю пору. Навпаки, мені дуже захотілося, щоб на шляху отого любителя азартних ралі на міських вулицях десь трапився бетонний стовп. І щоб врізався він у нього на максимальній швидкості своєї «тачки». Сам або ж у супроводі собі подібних у салоні. Принаймні, тоді б він не ставив під загрозу життя невинних людей. Скажете, гріховні думки? Можливо. Але бувають ситуації, коли всі заповіді про любов до ближнього вкупі з християнським смиренням вмить відступають на задній план. Це трапляється тоді, коли брутально нівечиться справедливість. Що це, власне, таке – справедливість? Це коли кожному воздається за його діяннями. Одним із фундаментальних блоків цій морально-правової категорії є невідворотність кари за вчинене зло. «Крутелик» на іномарці саме тому й влаштував перегони, поставивши під загрозу здоров’я і життя багатьох людей, що був певен: йому за це нічого не буде. Кари небесної він навряд чи боїться, а з установами, які стежать за дотриманням законів на грішній землі, якось навчився давати собі раду. Наприклад, полюбовно домовлятися. Такі, на жаль, сьогоднішні реалії: органи правопорядку – неефективні, через що усіляка мерзота виповзає назовні і встановлює свої «понятія»; громадськість, назагал, зневірена, пасивна і здебільшого керується принципом «Моя хата скраю». Або ж – «Кожен вмирає поодинці». Отак і приречені ми залишатися віч-на-віч зі злом, яке глузливо гигоче і плює нам в обличчя. Лише перехрестимося нишком, мовляв, слава Богу, пронесло… Сьогодні, може, й пронесло, а завтра?
Коли я бачу, як до сусіднього дитсадка матері зранку приводять своїх малят і щось ласкаво говорять їм на прощання, у мою голову закрадається ідіотська думка: а якщо раптом увечері вони повертатимуться додому через перехід, на якому саме у той момент заманеться проїхати «з вітерцем» позбавленому будь-яких моральних гальм власнику якогось ВMW чи «Мерса»? Втім, це не єдине моє почуття. Разом з ним комфортно співіснує і глуха ненависть до тих, хто відкрив шлюзи так званої «свободи», яка в наших умовах обернулася нечуваним хаосом і беззаконням. Адже починати треба було не з освячення принципу «Можна все!», а з твердого засвоєння того, чого не можна:
– Не можна повсякденно й повсюдно принижувати людську гідність;
– Не можна ставитися до свого народу як до бидла;
– Не можна зводити до копійчаної вартості людське життя.
А ви кажете: смирення, прощення…
Ігор Дуда