Настрій в людей у переддень Великодня був, як і годиться, піднесений і урочистий. Багато з них уже встигли освятити паски й інший традиційний вміст своїх кошиків; інші ж щойно простували до церкви, щоб поринути в любий усім з дитинства прапрадідівський ритуал. Атмосфера миру й спокою панува­ла довкола, і ніщо, здавалося, не могло її порушити.

Злий водійТа це лише здавалося. Тишу вулиці раптом розітнув протяжний авто­мобільний сигнал. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: два  «круті» авта вирішили саме о цій порі та саме на центральній вулиці міста влаштувати між собою перегони. Сріблястій іномарці вдалося випередити суперника, вона на шаленій швидкості промчала через пішохідний перехід, обіч якого заклякли налякані перехожі й, ледь пригальмувавши, різко повернула на пе­рехресті. Щастя, що на самому переході у той момент нікого не було – навряд чи моторизований «відморозок», у кров яко­го в той момент стався викид солідної дози адреналіну, змішаного, можливо, з алко­голем, завдав би собі клопоту пригальму­вати.

Коли минув шок від побачено­го, я раптом впіймав себе на тому, що дум­ки мої суперечать духу чоловіколюбства, який мав би панувати над людьми в цю пору. Навпаки, мені дуже захо­тілося, щоб на шляху отого любителя азар­тних ралі на міських вулицях десь тра­пився бетонний стовп. І щоб врізався він у нього на максимальній швид­кості своєї  «тачки». Сам або ж у супроводі собі подібних у салоні. При­наймні, тоді б він не ставив під загрозу життя невинних людей. Скажете, гріховні думки? Можливо. Але бувають ситуації, коли всі заповіді про любов до ближнього вкупі з християнським сми­ренням вмить відступають на задній план. Це трапляється тоді, коли брутально ніве­читься справедливість. Що це, власне, таке – справедливість? Це коли кожному воздається за його діяннями. Одним із фун­даментальних блоків цій морально-право­вої категорії є невідворотність кари за вчинене зло. «Крутелик» на іномарці саме тому й влаштував перегони, поставивши під загрозу здоров’я і життя багатьох людей, що був певен: йому за це нічого не буде. Кари небесної він навряд чи боїться, а з установами, які стежать за дотриманням законів на грішній землі, якось навчився давати собі раду. Наприк­лад, полюбовно домовлятися. Такі, на жаль, сьогоднішні реалії: органи правопорядку – неефективні, через що усіляка мерзота виповзає назовні і встановлює свої «понятія»; громадськість, назагал, зневірена, пасивна і здебільшого керується принципом «Моя хата скраю». Або ж – «Кожен вмирає поодинці». Отак і прире­чені ми залишатися віч-на-віч зі злом, яке глузливо гигоче і плює нам в обличчя. Лише перехрестимося нишком, мовляв, слава Богу, пронесло… Сьогодні, може, й пронесло, а завтра?

Коли я бачу, як до сусіднього дитсадка матері зранку приводять своїх малят і щось ласкаво говорять їм на прощання, у мою голову закрадається ідіотська думка: а якщо раптом увечері вони повертатимуть­ся додому через перехід, на якому саме у той момент заманеться проїхати «з вітерцем» поз­бавленому будь-яких моральних гальм влас­нику якогось ВMW чи «Мерса»? Втім, це не єдине моє почуття. Разом з ним ком­фортно співіснує і глуха ненависть до тих, хто відкрив шлюзи так званої «свободи», яка в наших умовах обернулася нечуваним хаосом і беззаконням. Адже починати треба було не з освячення принципу «Мож­на все!», а з твердого засвоєння того, чого не можна:

–  Не можна повсякденно й повсюдно принижу­вати людську гідність;

–  Не можна ставитися до свого народу як до бид­ла;

–  Не можна зводити до копійчаної вартості людське життя.

А ви кажете: смирення, прощення…

Ігор Дуда