Хірургічна операція, нехай і зовсім дріб’язкова – це все одно стрес для людини. Дзенькіт інструментів, шприц зі знеболюючим у руці лікаря, його заспокійливі слова «Зараз трішки болітиме», відчуття затерпання – і ось уже озброєний скальпелем ескулап розпочинає свою криваву роботу. Робить він її швидко і професійно, однак тобі здається, що минає вічність, перш ніж чуєш нарешті: «Все, можете вставати». З полегкістю підводишся з таким відчуттям, наче знову народився на світ; сповнений вдячності до людей, які стоять на сторожі твого здоров’я і в чиїх руках усіляке колюче й ріжуче знаряддя стає цілющим засобом.

Лікар вимагав хабаряЗ небес на грішну землю тебе опускають швидко. Лікар, давши декілька порад і настанов, виходить з операційної, а медсестра, діловито запитавши моє прізвище, тут таки вписує його у якийсь листочок і безапеляційним тоном промовляє: «Розпишіться ось тут. З вас 50 гривень як благодійний внесок».

Післяопераційна ейфорія вмить випаровується – ще раніше, ніж закінчується дія лідокаїну. «А якщо у мене немає при собі?», – запитую, ледь не почуваючи себе винним.

«Нічого, тоді принесете завтра на перев’язку», – голос медсестри такий же впевнений і наказовий.

Можна було б, звичайно, згідливо кивнути і буркнути, мовляв, обов’язково принесу, але категоричність тону миловидного здирника у білому халаті починає трохи дратувати. До того ж відразу відзначаю, як точно обрано психологічний момент для цього прохання-вимоги: пацієнт щойно після операції, відчуває природну вдячність до медиків, ладен віддати якщо й не останню сорочку, то вже точно таку дрібницю, як 50 гривень.

«Скажіть, а чому знову збираються якісь благодійні внески»? Я ж чув, що з цим уже ніби покінчено», – кажу, ризикуючи зійти за останнього скнару. Тим більше, що, як я запримітив, глянувши на список, четверо чи п’ятеро пацієнтів переді мною таки не поскупилися віддати 50 гривень на оту саму благодійність.

Медсестра дивиться на мене так, наче я переплутав хірургічне відділення з психіатрією і вже менш невблаганним тоном каже: «Вас ніхто не примушує: хочете – зробіть внесок, ну, а не хочете…». А далі, вже зовсім примирливо додає: «Це ж я не для себе прошу – нам заввідділенням каже збирати…»

Прощаюся і виходжу, думаючи, чи не позначиться  моя сьогоднішня скупість на якості завтрашніх процедур. А вже надворі раптом пригадався закадровий вступний текст до американського кіноблокбастера «Армагедон»: «Таке траплялося в минулому, таке трапиться і в майбутньому. Питання в тому, коли?».

Нас обирали, як дурнів, у минулому. Нас продовжують обирати зараз, як дурнів, попри всі революції гідності, честі й чого там ще. Нас обиратимуть і в майбутньому. Усі: від рідної держави – і до останнього клерка в першій-ліпшій установі.  Питання в тому, доки?

Особисто я відповіді не знаходжу.

Ігор Дуда