Україна – Хорватія – 0:2

Досада вкупі з деякою зловтіхою змушує згадувати все, що говорилося і писалося перед цим матчем. І про проблеми і внутрішні чвари в таборі хорватів. І про  гарячкову заміну тренера.  І про те, як у наших футболістів “горітимуть очі” (голова  ФФУ А.Павелко), і про обіцяні їм подвійні преміальні (ним же). І про те, що їм “не соромно буде дивитися в очі вболівальникам” (А.Ярмоленко)… А ще настирливо стріляє в голову дурнувата думка: невже в країні з 42 млн. населення не можна знайти 11 футболістів, які могли б обіграти суперників з країни із населенням трохи більше 4 млн.? Зараз, коли невблаганний кінцевий рахунок став сумною реальністю, це вже  сприймається як  закономірність. Справді, за якими футбольними законами провідні гравці “Реала”, “Барселони”, “Ювентуса”, “Ліверпуля”, “Фіорентіни”, “Монако” мали поступитися аж самій  збірній України? Лише через те, що нам цього дуже хотілося? Чи через те, що нашу збірну підтримував заповнений стадіон? Але виявляється, що коли на авансцену виходить така річ, як командний та індивідуальний клас, фактор трибун тихенько відходить на задній план.

Ті з тележурналістів, які перед грою квітчасто розповідали про рішучість і впевненість наших футболістів та пригніченість хорватів, старанно вишукували їхні проблеми, мусили вже на перших хвилинах прикусити язик. Гості завдяки високому пресингу одразу притиснули українців до воріт, та так, як цього не вдавалося зробити ні англійцям на “Уемблі” восени 2012 р., ні іспанцям в березні 2015 р. у Севільї, ні німцям на Євро-2016. Спільними зусиллями оборонців і хавбеків (номінальних форвардів у складі нашої збірної в стартовому складі не було) гру вдалося “відіпхати” далі від наших воріт, та попри це гострі дії Модріча, флангові верхові передачі Перішіча і націленість на ворота Манджукіча продовжували тримати нас в напрузі. Все ж підопічні Шевченка не могли забути, що стримувати наскоки хорватів – лише частина справи. Першим позначив атакуючі наміри господарів Марлос на 11 хвилині, завдавши удару зі своєї улюбленої дистанції. Удари здалеку стали, загалом, головним аргументом нашої збірної в першому таймі. Степаненко і Ракицький з інтервалом в кілька хвилин перевірили пильність голкіпера хорватів, причому після удару Ярослава Субашич якось незграбно випустив м’яч, однак той не забажав шмигнути у ворота… Словом,  більше контролювали м’яч , більше били, та  от халепа – так і не забили…

Другий тайм теж почався з доволі бравурних тирад коментатора В.Вацка, однак в міру того, як спроби наших футболістів досягти результату стали нагадувати буцання теляти з дубом, їхня тональність, відповідно, змінилася.

“Немає у нас попереду форварда, здатного зачепитися за м’яч, нав’язати силову боротьбу. Як же не вистачає нам вістря атаки!”, – тужливо затягнув відомий майстер мікрофона. Слід визнати – було від чого. Гармаш до самої своєї заміни всередині другого тайму так і не знайшов себе на полі; Ярмоленко, здавалося, продовжував безбарвну гру з Косово; Марлос, з яким пов’язувалося стільки надій, зовсім загубився на полі… Ну, а далі, як водиться, пішли сумнозвісні “ляпи” захисту. Коли на 62 хвилині Модріч віддавав гольовий пас на Крамаріча, Хачеріді своєю бездіяльністю до болю нагадав… самого себе в матчі з Північною Ірландією на Євро-2016. Мабуть, уже в той момент на всіх мріях, пов’язаних з наступним чемпіонатом світу, можна було ставити хрест.  Але той таки Крамаріч через 8 хвилин примусив наших футболістів до кінця випити гірку чашу приниження. Від цього шоку українці до кінця гри так і не отямилися, заміни і вихід на поле Коваленка, Сидорчука і Бєсєдіна справляли враження якихось безнадійних тренерських конвульсій…

Цим самоїдством можна займатися нескінченно довго (і це цілком в нашому стилі), але – позичу в японців звичку шукати позитивні моменти в суцільному негативі.  Збірна дає нам спокій до наступної осені. Не буде всілякого політичного тертя навколо можливої поїздки в Росію. Не доведеться нервувати через цілком можливу недолугу гру на тамтешніх полях (досить вражень від провального Євро-2016). Ще раз процитую шанованого В.Вацка, прикінцеві слова коментаря якого нагадували поховальну промову: “Україна хороша команда, але – не велика”.

На жаль, так… Хоча, і з визначенням “хороша” теж можна посперечатися…

Ігор Дуда