Присівши навпочіпки, я спробував зазирнути крізь частокіл ніг туди, звідки долинало приглушене гарчання і розпачливе скавуління.

Сцена, що постала перед очима, немовби зійшла зі сторінок Джека Лондона. На снігу, подекуди червонуватому від крові, вовтузилися два рудувато-чорні клубки. Собачий бій добігав кінця. Просто на мене дивилася пара скляніючих очей пса, який, мабуть, вже перебував  на межі агонії. З його пащі стікала на сніг рожева слина, а з горлянки виривалося якесь болісне хрипіння. Над ним, широко розставивши м’язисті лапи, стояв інший пес. Щелепи його міцно стискали шию противника. Однак вразила мене не так сила, як вираз очей тварини. В них не читалося нічого, крім тупої, невмолимої люті. Та лють успадкована ним від поколінь його пращурів і дбайливо підтримувана його богом – людиною.

Пітбультер’єр. Порода, спеціально створена для боїв. Механізм, запрограмований на знищення інших.

Вираз очей чотириногого гладіатора викликав якусь нечітку асоціацію. Мені знадобилося пройти з сотню метрів від собачого ристалища, щоб вона набула визначених обрисів. Чи на такі очі ми бачимо щоденно навколо себе? Очі, які не випромінюють нічого, крім похмурої люті. Та, на відміну від люті собак, лють двоногих пітбулів значно небезпечніша, оскільки несе в собі величезну домішку невластивого тваринам цинізму. На відміну від собак, людиноподібних пітбулів не тримають на повідку, і вони можуть ходити, куди їм заманеться. Наслідки цієї подробиці законослухняні обивателі відчувають практично на кожному кроці. Брутальна лайка і такі ж брутальні манери, повна зневага до елементарних норм етики і моралі, спонукальні мотиви, обмежені бажанням хапати і нищити… Настає, точніше, вже настала ера пітбультер’єрів.

Ера – це не тиждень, не місяць і не рік. Ще з шкільного підручника відомо, що для того, щоб той чи інший вид існував, необхідні сприятливі умови. Хижі динозаври із жахливими зубами саме тому й прожили на Землі мільйони років, що клімат на планеті був сприятливо теплий, а травоїдної здобичі вдосталь – живи і розкошуй. І жили б оті тиранозаври й донині, якби не землетруси, астероїди, спалахи на Сонці та інші катаклізми. Ера наших пітбультерєрів наразі триває. А що ж, запитаєте ви, роблять кінологи, які, начебто, повинні стежити за тим, щоб пітбулі не надто виявляли свою суть? Невже вони зовсім бездіяльні?

Ні, так категорично стверджувати не можна. Вони таки намагаються щось робити, але… чи то внаслідок тривалого спілкування з пітбулями, чи ще з якихось причин, дехто з них настільки пройнявся духом своїх підопічних, що… й сам зробився схожим на них.

Звичайно, в ідеалі було б добре зосередити всіх пітбулів на якійсь окремій. відгородженій від решти світу території, де вони могли б жити за своїми законами і позбавити нормальних людей свого приємного сусідства. Та от біда: як на це відреагують в країнах, де пітбулів сяк-так навчилися тримати в певних рамках? Ще, чого доброго, здіймуть ґвалт про порушення норм демократії та людських прав. А то й       гірше – перестануть запрошувати до себе в гості. Захід і так поглядає скоса в наш бік, дорікає за недосконалість пенітенціарної системи і недостатню гуманність. Думаю, докори ці перебільшені. Наші судді, «ґрунтуючись на всебічному вивченні справи і внутрішньому переконанні», часто виявляють таку гуманність, яка західним канонікам від юриспруденції навіть не снилася. Зрештою, і наші правоохоронні органи таки працюють. Проводяться реформи, затверджуються програми, переймається досвід інших країн… Подеколи й подекуди навіть тихенько виганяють кінологів, які надто вже поріднилися з пітбультерєрами.

Самих  пітбулів тим часом не меншає. Навпаки – їх число загрозливо зростає.

Напевно, дуже вже сприятливий клімат.

Ігор Дуда