Ця тема за останні дні буквально окупувала всі телеканали, затуливши повідомлення з зони АТО та інші животрепетні питання. Звичне і буденне для цивілізованих країн явище стало для українського люду справжнім одкровенням.

гроші«Ми знали, що вони не бідують, але щоб стільки нахапати…», – такий лейтмотив відгуків рядових обивателів на оприлюднену інформацію про статки «слуг народу», які возсідають під куполом будівлі Верховної Ради. Кричуща майнова нерівність, більш характерна для якогось африканського бантустану чи латиноамериканської бананової республіки, ніж для країни з претензіями на «європейськість», постала в усій своїй непринадній оголеності.

Спікер Верховної Ради Андрій Парубій урочисто називає цю процедуру «фінансово-майнового стриптизу» ні більше, ні менше як «самоочищенням».

Політолог Вадим Карасьов йменує її «новою революцією в країні».

Генпрокурор Юрій Луценко застерігає колишніх колег-депутатів від недоречних жартів із декларуванням усього «нажитого непосильною працею», по-дружньому обіцяє ретельну перевірку явно нескромних за розміром задекларованих статків і принагідно повідомляє, що у його родини в цьому питанні – повний «ажур».

Дехто з апологетів  нових «господарів життя» попереджає про небезпеку появи з мороку історії образу булгаковського П.П. Шарикова з його гаслом «Взять все – и поделить!» і відповідних закликів на кшталт «Экспроприация экспроприаторов» і навіть «Бей буржуев!».

Одразу ж виникає чимало запитань, відповіді на які оповиті туманом непевності. Як реально перевірити достовірність задекларованих сум і майна? Чи будуть докопуватися до джерел казкових багатств? Яке покарання очікує на спійманих на брехні «сильних світу цього»? (питання не порожнє – якщо їм легко сходить з рук спричинення аварій зі смертельними наслідками, то що вже казати про якусь там «забудькуватість» при заповненні е-декларації). Ще одне актуальне для наших реалій питання: чи не буде використане електронне декларування для зведення рахунків з політичними опонентами? І чи справді всі перед ним рівні, аж до першої особи в державі?

У мене ж уся ця катавасія одразу викликала дві асоціації. Одна з них стосується буденної життєвої ситуації. Немовля у візочку плаче-заходиться, все розчервонілося, ротик перекривлений – здається, не буде цьому вереску кінця. Та ось молода матуся взяла до рук дитяче брязкальце, потрясла ним енергійно над своїм чадом – і ось уже маля затихло, лише дивиться зосереджено і здивовано на цю річ, яка видає дивний звук. Все, проблема крику на якийсь час розв’язана. Посиніла від плачу дитина у візочку – це наш зденервований і розшарпаний усіма негараздами український народ. Турботлива матуся (правильніше б сказати, мачуха) – це наша рідна українська влада. А брязкальце в її руках – це оте саме е-декларування, яке дасть змогу на якийсь час притишити гул народного невдоволення, що глухо клекоче десь там, внизу. А потім брязкальце можна й поміняти на інше…

Друга асоціація виринає з армійських спогадів. Прапорщик-командир господарського взводу батальйону постійно обдурював солдат, не давав того, що їм належало, словом, безсоромно обкрадав. Всі знали, що він запанібрата з командиром батальйону і що  «прокручує» свої темні оборудки з відома і благословення останнього. Однак, коли вже дуже допекло, солдати поскаржилися на злодійкуватого «прапора» саме йому, комбату. Той, дихаючи свіжим перегаром, вишикував батальйон, викликав провинного прапорщика на середину і почав голосно на «изысканной русской словесности»  допитуватися в нього, за які кошти той будує собі дім і куди поділися гроші з солдатських «лівих» заробітків. У бідолашного прапорщика очі полізли з орбіт, а коли комбат привселюдно запропонував піти і перевірити його «каптьорку», він зблід як стіна. До «шмону» в «каптьорці» справа так і не дійшла, але комбат відтоді набув серед вояків репутації справедливого і турботливого батька-командира… хоча життя їхнє ситнішим не стало, а комбат і далі пиячив з тим самим прапорщиком-господарником і «кришував» усі його справи.

Знову не можу відмовитися від порівняння отого армійського комбата з нашою владною верхівкою, яка затіяла оте саме  е-декларування; злодія-прапорщика, якого мимоволі змусили пройти процедуру  «очищення» перед строєм солдат – з табуном присилуваних до самовикриття нардепів; самих нужденних і практично безправних вояків – з нашим майже таким же за статусом народом.

Відразу ж постає й інше питання: що може змусити ворона виклювати око другому ворону? Таке ж, як стверджує приказка, неможливе в принципі. Інакше кажучи, як наважилася верховна влада розпочати такий ризикований для неї самої процес? Відповідь майже очевидна: ну, дуже хочеться бути сприйнятими (і прийнятими) Заходом. Попертися туди зі своїм уставом і звичками («тіньовою» економікою, корупцією, кумівством, ринковими відносинами в стилі «дикого» капіталізму)? Воно б і хотілося, але ж… не пустять далі порогу. Усілякі махінації з метою приховування прибутків там – смертний гріх. Знаменитий Аль Капоне саме за це й загримів у тюрму, а аж ніяк не за рекет і вбивства. Можна б, звичайно, повернути вектор на Схід – там, мабуть, зустрінуть з «распростертыми объятиями», але…ще свіжа пам’ять про Майдан. І її майже щоденно оновлюють свіжі могили загиблих в АТО і щемливе «Пливе кача по Тисині», що лине над скорботним  натовпом…І свіжий ще острах перед отим самим народом, який якщо вже підніметься, то може так двигонути, що не знатимеш, де опинишся – ану як раптом десь під Ростовом, через один паркан з «папєрєдніком»… Тож щоб уникнути цього, доводиться іноді робити те, що цим народом, загалом, схвалюється. Е-декларування – одне з таких діянь. А вже куди воно зайде і до чого приведе – то інше питання. Ми вже чули категоричне «Бандитам – тюрми!», яке виявилося порожнім звуком.  Ми вже маємо і досвід революцій, почервонених кров’ю. Яка доля чекає на електронне декларування?

Після такої довгої статті так і не знайшов відповіді…

Ігор Дуда