Людина часто дивиться у майбутнє з наївною, майже дитячою вірою в те, що воно буде кращим, ніж сьогодення. Це вже потім, коли оті надії в більшості своїй розбиваються на друзки, вона з сумовитою усмішкою обманутого в своїх сподіваннях романтика озирається назад і запитує себе, чому все склалося так, як склалося…

Чотири  роки тому, 16 січня 2014 року, Верховною Радою були прийняті так звані “диктаторські закони”. Після силового розгону учасників Євромайдану і деякого новорічно-різдвяного затишшя режим вирішив перейти в наступ. Не виключено, наштовхнули його на це повідомлення про створювані на місцях з ініціатив вірнопідданих намісників груп  “підтримки президента”. А ще – зовсім уже зворушливі прояви любові до нього. Так, на Старий Новий рік до тодішнього губернатора Тернопільщини В.Хоптяна завітала група школярів зі Скалата. Крім традиційного засівання і колядок, порадували пана губернатора й особливим подарунком – вишитим у 16 (!) відтінках кольорів портрет, з якого з державною мудрістю в очах і водночас по-батьківськи тепло усміхався Віктор Федорович Янукович.  Подейкували, правда, що для тендітних дитячих рук така тонка  робота була важкуватою, і що посильну допомогу надала одна народна умілиця, а за сумісництвом – теща одного з районних функціонерів (ох вже ті тещі!). Розчулений очільник області не лише віддячив талановитим і свідомим діткам солодкими подарунками, а й пообіцяв побудувати для них “плаватєльний” басейн…

Подібні повідомлення могли здатися підручним “двічі несудимого” і “тому що послідовного” проффесора” зручним моментом для “рішучих” дій.  16 січня, з грубим порушенням регламенту і законодавчої процедури Верховною Радою “вручну” були прийняті закони, які грубо обмежували права громадян, давали владі більшу свободу щодо покарання учасників акцій протесту  і мали на меті віднести значну частину громадянського суспільства, передусім активну опозицію, до категорії маргіналів. В них, зокрема, замиготіли визначення в стилі екс-СРСР періоду загострення класової боротьби, або ж “передерті” з російського законодавства (“іноземний агент”). А при ознайомленні з ними перед очима зримо поставав образ чеховського унтера Пришибєєва (“Наррод, расходись! Не толпись! По домам!)”. Цілий ряд законодавчих норм, одна суворіша за іншу, просто робили протестні акції в Україні неможливими. Проте, всупереч передбаченням творців “драконівських законів”, вони не призвели до стабілізації ситуації й, відповідно, спокійного сну і кров’яного  тиску в межах норми для владної верхівки – полум’я народного невдоволення вже було не загасити, і 22 лютого герой художньої вишивки чи то діток зі Скалата, чи політично чутливої тещі співробітника РДА (ох вже ті тещі!) вирішив, що безпечніше буде чкурнути з Межигір’я, залишивши “золотий батон”, колекцію вин та автівок і страусів у клітках…

Нова українська влада проголосила намір  добитися, щоб “катюзі було по заслузі”. У спробі ухвалення “диктаторських законів” вбачаються ознаки зловживання владою і службового підроблення. І місця на лаві підсудних, мабуть, знайшлося б для багатьох, але… як мовиться, “иных уж нет; а те далече”. М.Чечетову, який підписав протокол про голосування з недостовірними даними, чи то самому заманулося стрибнути з 17-го поверху, чи хтось по-дружньому допоміг відчути ейфорію вільного падіння… І.Калєтнік, В.Олійник, які активно сприяли прийняттю одіозних законів, та ще ціла “група товаришів” або оголошені в розшук, або звільнені під заставу. С.Ківалов, співавтор сумнозвісного мовного закону, цілком комфортно почуває себе в “Одессе-маме”… За гратами в очікуванні вироку з числа колишніх регіоналів перебуває лише О.Єфремов, для якого участь у прийнятті “драконівських законів” – лише епізод в череді інших, куди серйозніших звинувачень.  Запрягає українське правосуддя повільно – тому не лише парламентські шахраї, а й організатори і виконавці вбивств на Майдані досі тішаться безкарністю. І ті, котрі на місцях збирали делегації у Київ “на підтримку президента” і були фігурантами “стовпів ганьби”, не мають підстав дуже нарікати на свою нинішню долю…   А романтики, які 4 роки тому дивилися у майбутнє з наївною  вірою в те, що воно буде кращим, ніж сьогодення, нині запитують  себе, чому все склалося так, як склалося…

Ігор Дуда