Люди старшого і середнього віку, безумовно, пам’ятають лозунг «Два світи – два способи життя». Стосувався він разючих відмінностей між світлою радянською дійсністю і моторошними реаліями капіталізму. У нас радісно усміхалися і їли морозиво дітки, котили дитячі візочки молоді матусі (теж усміхнені), солдати в Афганістані садили дерева (знову ж таки – з усмішкою від вуха до вуха), Софія Ротару співала «Я, ты, он, она, вместе целая страна», крива злочинності неухильно падала донизу, а окремі недоліки якщо й «мали місце бути», то з ними велася непримиренна боротьба. Більше того, землетруси і повені у нас були якимись м’якшими чи що, не такими руйнівними і спустошливими, як на якихось Філіппінах.

У них же поліція щосили гамселила палицями бідолашних негрів, доведені до відчаю пролетарі страйкували і з надією поглядали у бік червонозоряного Кремля. Тамтешня молодь не мала ніякої (ну, зовсім ніякої!) перспективи у житті, була духовно отруєна усілякими «Rolling Stones» та іншими поп-артами і поголовно сиділа «на голці». Задурманений такою пропагандою «гомосовєтікус» зазирав по той бік «залізної завіси» з підозрою і все принюхувався: коли ж отой «загниваючий Захід» почне тхнути настільки, що сморід стане нестерпним. Але запаху гниття чомусь не було, а навпаки – старенька Європа пахла Chanel №5 і One Man Show, вживала не плодово-ягідне «чорнило», а  Moselwein, носила не фуфайки й кирзові чоботи, а усілякі pret-a-porte і haute couture.

На цю тему можна говорити дуже довго, але зараз отой давній лозунг про два світи згадався  із зовсім іншого, трагічного приводу. Днями в Парижі в результаті нападу терористів на редакцію сатиричного журналу Charlie Hebdo загинуло десять журналістів і двоє поліцейських. Причиною теракту, припускають, стала публікація журналом карикатур на пророка Мухамеда. Ісламський екстремізм знову показав свій оскал, замахнувшись у європейській столиці на одну з основ цивілізованого суспільства – свободу вільно висловлювати думку. Не виключено, що тепер з новою силою почнуться розмови про те, куди може завести Європу її надмірний лібералізм і почуття вини перед колишніми колоніями; принагідно згадають сумнозвісного норвежця Брейвіка і таке інше… Втім, Франція далеко, а от я маю в делікатному питанні стосунків з «бусурманами» певний власний досвід.  Свого часу мені довелося заявляти свої законні права на помешкання, яке без мого відома й згоди здавалося в оренду двом студентам з Іраку. Звісно ж, у мене на руках був паспорт з відміткою про реєстрацію; для більшої переконливості я запросив двох дільничних інспекторів і ріелтора й, наскільки міг, пояснив здивованим квартирантам, що мої претензії цілком обґрунтовані. Один з них сприйняв це відносно спокійно, а от очі другого спалахнули такою люттю, успадкованою від перських предків, що, якби в його руках була крива шабля із дамаської сталі, мені, мабуть, було б непереливки. Мої вимоги були абсолютно законними, підтвердженими документально; у мене за спиною стояло двоє правоохоронців у формі, готових втрутитися. І все ж якусь мить я відчув не те щоб острах, а збентеження: цікаво, що було б, якби правда хоч трохи була на боці отого нащадка Саддама Хусейна? Не виключено, що він кинувся б на мене з кулаками, а то й з чимось гострішим. Я ледь не відчув себе чужим у своєму помешканні, а в ширшому розумінні – чужинцем у рідній країні.

Справді, представників іншої раси, зокрема, з арабського світу, стає у нас дедалі більше. Цей процес загалом характерний для Європи і ми не становимо винятку. Не ставлячи, на загал, під сумнів добропорядність студентів, котрі приїжджають вчитися до нас і, тим більше, не закликаючи до расової чи національної неприязні, або ж, як нині прийнято казати, ксенофобії, все ж не можу не зазначити, що мусульманський світ живе за своїми законами, не завжди зрозумілими й прийнятними для нас, а іноді й ворожими. До того ж цей світ має виражену тенденцію до розширення хоча б через притаманну йому багатодітність у сім’ях. Недарма країни, які прийнято називати цивілізованими, вживають заходів для впорядкування імміграції з країн «третього світу» (хоча, як видно, це не гарантує від різних ексцесів). Думаю, в майбутньому це питання постане й перед нами, хоча наразі на порядку денному стоять інші життєво важливі проблеми. Бо чи не ризикуємо ми, поряд із невпинним зниженням чисельності, власне, українців, у не такому вже й віддаленому майбутньому втратити власну етнографічну самобутність чи навіть генотип?

Я іноді з легким сумом спостерігаю, як якась наша Галина, Тетяна чи Наталка йдуть, обійнявшись, із смаглявим молодиком і щось весело щебечуть чужою мовою. Безумовно, цих новітніх роксолан ніхто силоміць не тягне у полон, однак чи є їхній нібито свідомий вибір справді усвідомленим? І чи не є він водночас докором усім нашим Іванам, Михайлам, Романам за нездатність чи небажання зробити наших обраниць щасливими?

Ігор Дуда