Про аварії на автошляхах і міських вулицях, дивовижну легковажність багатьох водіїв і пішоходів, потерпілих і загиблих доводиться чути щодня, до цього вже звиклося, але одна справа – чути і дивитися по телевізору і зовсім інша – бачити, так би мовити, Live, на власні очі.

Вже зібравшись перетнути перехід на сумнозвісному перехресті на вулиці Будного біля в’їзду в Петриків, почув відчайдушний скрегіт гальм. Різко повернувши голову, встиг схопити поглядом фінал чергової автопригоди. Білий бус, що їхав головною дорогою, щосили намагався загальмувати, щоб уникнути зіткнення з бусом жовтуватого кольору, що саме виїхав з бічної вулиці. Отут я чи не вперше пізнав, що таке гальмівний шлях і якою приблизно буває його довжина перед зіткненням. Швидкість білого буса все ж виявилася завеликою, і я, внутрішньо зіщулившись, побачив, як дві автівки смаковито “поцілували” одна одну своїми передками. Звук заліза, що вдарилося об друге залізо і дзенькіт розбитого скла – не найчарівніша симфонія на світі, та, попри це, обидва водії вибралися з бусів на своїх двох і без видимих пошкоджень на тілі. Один з них розвів руками і зобразив на обличчі вираз здивування, а також запитання, мовляв, ну що, друже, будемо робити? Виразу обличчя другого шофера я не бачив, він стояв до мене спиною, але руки він розвів точнісінько так само, як його колега по нещастю. Вже перетнувши перехід, я озирнувся і побачив, що обидва водії дружно, в унісон шкрябають потилиці. Припускаю, було від чого…  Мені важко було визначити, хто був винуватцем пригоди: водій білого буса, який перевищив швидкість чи водій жовтого, який, можливо, порушив правила виїзду з другорядної дороги на головну.  Вже йдучи через деякий час зворотною дорогою, зауважив на місці пригоди купу побитого скла і дрібні фрагменти личкування.

Крові, на щастя, не було видно…

Ігор Дуда