“Донбасівська пухлина”: різати не можна залишати. Де ставити кому?

13/03/2017 0
Розмір тексту:

Що спільного може бути між видатним українським письменником Олесем Гончаром і колишнім радянським розвідником, майором КДБ, а нині громадянином США Юрієм Швецем?

Швець, Швець… якесь не дуже російське прізвище – там би він швидше був Портновим чи Портних. Справді, колишній представник касти людей з «холодними головами, чистими руками і гарячими серцями» народився, як і Гончар, в Україні. Довго служив у системі радянських і російських спецслужб, аж поки у 1994 році таємно (і головне – своєчасно) не перебрався до США. Днями в студії каналу «112Україна» відбулася доволі цікава його розмова з журналістом Дмитром Гордоном. Цікава, по перше, тим, що Швець, на правах колишнього однокурсника Владіміра Путіна в інституті зовнішньої розвідки, розповів про свого «однокашника» чимало такого, про що той сам, напевно, волів би не згадувати – задля власного психологічного комфорту. А також для «сохранения престижа главы государства». Зі слів Швеця дізнаємося, що особливих талантів «a la Stirlitz» Путін не виявляв, розвідником був «ніяким», а про його загальний рівень свідчать «кликухи», під якими нинішній правитель Росії  проходив у своєму середовищі: «Окурок» і «Бледная моль». І взагалі, за оцінкою Ю.Швеця, комплекс неповноцінності у колишнього ленінградського хлопчика Вови компенсується вираженим нарцисизмом. Після таких одкровень цілком можна очікувати, що у США таємними шляхами буде доставлена ампула з полонієм (як у лондонській історії з отруєнням колишнього співробітника спецслужб Литвиненка). Або ж, згадавши славні історичні традиції, ФСБ відрядить до Штатів чергового «полум’яного патріота-інтернаціоналіста» з льодорубом. Залишається сподіватися, що рівень безпеки у Швеця в Америці вищий, ніж той, що був у Троцького в Мексиці.

Втім, розмова у студії торкалася не лише особи ВВП. Саме наспів час, на жаргоні працівників спецслужб, «зробити петлю» і повернутися до початку. Отже, Олесь Гончар і Юрій Швець. Що ще їх об’єднує крім того, що обидва народилися в Україні? Об’єднує, як виявилося,  кровоточива і болюча нині тема Донбасу. Ще у 1993 році Олесь Гончар у своєму нотатнику зробив запис, який здатен шокувати і викликати «праведний гнів» прихильників гасла «Жодного клаптика нашої землі ворогові!». Цей заклик за інших часів і обставин не викликав би заперечень, але…ось слова самого О.Гончара: «Донбас – це ракова пухлина, тож відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія!… Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. Ми зможемо відродитися, увійти в європейську цивілізовану сім’ю… А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж». Знаки оклику після багатьох речень – відчувається, що автор «Берегу любові» вистраждав, виносив цю думку в серці й керуючись, вочевидь, саме любов’ю до всього по-справжньому українського, вилив її в емоційному пориві на папір.

Можна, звісно, посперечатися, чи гіпотетичне відокремлення від Донбасу зменшило б чисельність голів у табунах корупціонерів десь на Київщині, Львівщині, Полтавщині чи на славному Тернопіллі. Можна навести не один приклад, коли  безнадійно «русскоязычные» вихідці з Донбасу переконано і затято воюють на передовій АТО за Україну. Але… що можна заперечити проти «буде розбій і вічний шантаж», хоч як би не різало слух слово «вічний»? А увесь цей гармидер з блокадою, в якому вже майже неможливо встановити, на чиєму боці правда? Чи це не свідчення правдивості слів про те, що «ладу ніколи не буде»?  Ось і екс-кадебіст Ю. Швець, очевидно, не під впливом емоцій, а в комфортних умовах air conditioning, справних ліфтів і доріг без вибоїн дійшов до такого ж висновку. Більше того – він сказав, що криза назрівала ще з початку 90-х, коли Донбас був справжнім Gangsters’ paradise, тобто раєм для гангстерів. Розумію, що порушуючи цю тему, можна ненароком відкрити скриньку Пандори і наразитися на звинувачення ледь не в сепаратизмі та національній зраді. Гончару і Швецю в цьому відношенні легше: перший  уже понад 20 років спочиває на Байковому кладовищі, а другий в будь-який момент може сказати bye-bye, Ukraine і повернутися до США. Я ж залишуся тут, на оцій розшарпаній, зденервованій (і не лише клятими сепаратистами) країні. І буду далі дивитися, як Славік Ракіцкій, зі стрижкою і поглядом з-під лоба  типового «данєцкого» гопніка, який щойно «откинулся с зоны» та з тяжкою мукою, наче робить величезну поступку, слухає державний гімн, не завдаючи собі клопоту хоча б ворушити губами. Він, очевидно, з тих вовків, які дивилися, дивляться і дивитимуться в ліс, скільки їх не годуй… На землях здичавілої ОРДЛО таких водиться багато. Надто багато, щоб сподіватися на їхнє безболісне повернення до статусу «контрольованих» навіть за величезного бажання влади і решти України.  Щодо мене, то я  погодився б навіть ослабити (справді ослабити?) центр збірної України і віддати  Славіка з його «мятущейся душой» у сурогатно-ізгойну збірну ДНР – нехай виявляє свої таланти в такому любому його серцю середовищі. Але ж – не піде, тому що добре знає, що це шлях у футбольне небуття… Я можу з обережністю ставитися до думки колишнього офіцера КДБ Юрія Швеця, але чомусь схильний вірити Олесю Терентійовичу Гончару. Знаю, що свій власний собор віри він вистраждав, а коли дивлюся у його очі на фото, то впевнений, що це – погляд щирої та вищою мірою порядної людини, у якої були тверді переконання. І – патріота до останніх днів життя.

Ігор Дуда

  • Теги:

Додати свій коментар

Креатор буд

Опитування

  • Чи розраховуєте Ви жити за рахунок пенсії?

    Результати

    Loading ... Loading ...