Ще порівняно недавно майже на кожному кроці можна було почути надривне «Нам пора для України жить!». У супроводі гордовитої постави й так само гордо випнутого вперед підборіддя.

Останнім часом, щоправда, цієї патетики трохи поменшало. Не інакше як второпали «професійні патріоти», що народ наш хоч і простакуватий, і дає сісти собі на шию (а то й класти собі на голову), та все ж не варто зловживати пафосом, позбавленим будь-якого реального наповнення. А, може, воно не таке уже й беззмістовне, оте «нам пора…»? Треба лише дати чітке визначення, або ж, висловлюючись науковим «штилем», дефініцію, що ж це таке – Україна, для якої «пора жить».

«Що за ідіотське запитання !?, – щиро обуриться якийсь вельми свідомий громадянин, – це ж, передусім, твоя родина, діти, словом, ті, задля кого ти живеш, працюєш. Вони – це Україна!»».

Чудово сказано! Ось де розгадка. Немає сумніву, що людина, яка дбає про добробут і благополуччя своїх рідних і близьких, є достойним громадянином. Однак так якось у нас ведеться, що для того, щоб жити по-людськи, часто доводиться робити… банальне свинство. Ущемляти і топтати права інших людей. Іти по чиїхось головах, а то й трупах. Красти, брехати, «давати» і «брати», плести інтриги… Надміру заповзятливих і турботливих  глав сімейств  стає дедалі більше, отож,  відповідно, зростають і масштаби загальнонаціонального свинства. І все це з однією-однісінькою метою – щоб рідним діткам краще жилося. Щоб вони не зазнавали нестатків і поневірянь, що випали на долю старших. Дітки ж ці бувають ой які непутящі та шалапутні, ну справжнісінька тобі «золота молодь». Ось, приміром,  синок – мажор  полюбляє покататися на «тачці» й попутно збити на смерть або ж тяжко покалічити кількох людей. Впливовому  татечкові дуже не хочеться, щоб його любе чадо гріло тюремні нари, от він і починає шукати підходи до прокурорів, суддів… У них же також є дітки, їх теж треба годувати, одягати, навчати… Добре, що вони теж їх дуже люблять і задля них можуть зробити так, що з гучної кримінальної справи вийде голосний «пшик» і винуватець отримає сміховинне покарання, або ж ще краще – дивовижним чином перетвориться на потерпілого. І хто візьметься стверджувати після цього, що його турботливий татусь не живе для України та її майбутнього? Ще й як живе… А те, що ці юридичні фокуси неодмінно пов’язані з великими витратами, які потім обов’язково треба буде якось «відбити»,  ну що ж поробиш – майбутнє країни вимагає «жертовної праці».

Ігор Дуда