Серед портретів одіозних диктаторів ХХ століття достойне місце посідає особа італійського «дуче» Беніто Муссоліні. У пам’яті одразу ж виникає карикатурно-бундючна постать на трибуні із випнутою нижньою щелепою і впертими в боки руками, яка починає щось запально виголошувати, супроводжуючи сказане характерною італійською жестикуляцією.

Найперше  враження: комічний оперетковий персонаж, який лише завдяки поблажливості синьйори фортуни опинився на вершині суспільної ієрархії. Політичний клоун, до  якого презирливо ставився навіть його найближчий союзник – Гітлер, – називаючи поза очі режим Муссоліні «безпечним ворогом, але небезпечним союзником» (хоча публічно величав дуче «єдиним римлянином серед усіх італійців»). Такий же політичний лузер, котрий згорав від заздрощів то територіальних загарбань німецького фюрера і через це вплутувався у всілякі військові авантюри. Зрештою, невірний чоловік своєї дружини, якого «вдячні» співвітчизники розстріляли разом із коханкою і повішали за ноги на площі Pizzale Loreto у Мілані – як пересторога можливим послідовникам.

Усе це правда і з пісні, як мовиться, слів не викинеш. Однак із об’єктивних історичних досліджень вимальовується дещо інший образ італійського диктатора: даровитого журналіста, полум’яного революціонера, енергійного державного менеджера. Зрештою, лише за правління Муссоліні поїзди в Італії, жителі якої відомі своєю непунктуальністю та неорганізованістю, стали прибувати до місця призначення точно за графіком. До певного часу дуче виступав категорично проти експансіоністських зазіхань третього рейху стосовно Австрії та навіть зосередив італійські війська на кордоні для запобігання цьому. Кардинально розходився він з Гітлером і в питаннях расової теорії, називаючи ідеї фюрера про вищість німецької раси «маячнею». Саме завдяки його покровительству багатьом італійським євреям вдалося уникнути долі жертв холокосту. Та й саме поняття «фашизм» в його первісному тлумаченні було значно м’якшим у порівнянні з нацизмом Гітлера.

Втім, увагу хотілося б зосередити не на описі різнобічності натури дуче і поєднанні в його особі світлих і темних людських рис, а на одній-однісінькій висловленій ним думці, яка може бути возведена у ранг афоризму: «Для друзів – усе, для ворогів – закон». Не знаю, чи сказав це дон Беніто жартома, у колі найближчих соратників, чи це було його кредо для усіх життєвих випадків, однак вислів цей може слугувати  ілюстрацією відносин між державою і її громадянами як за диктатури, так і в знайомих і близьких нам  умовах хирлявої, незрілої демократії. Адже з втіленням цієї  цинічної норми ми стикаємося повсякчасно і на кожному кроці. Не варто сприймати її надто догматично – слово «друзі» цілком можна замінити на фразу «володарі товстих гаманців». Або ж «власники високих крісел». І тоді стануть  зрозумілими і вибірковість так званого правосуддя, і тотальна всепроникаюча корупція,  і суддівські ухвали, що викликають нерозуміння і збурення в суспільстві, і сумнівні рішення усіляких тендерних комісій та сесій рад різного рівня з приводу земельних питань, і вибіркова мобілізація, і вкорінена практика шельмування політичних опонентів…І ще багато-багато чого з того, що перетворює наше життя на суцільну божевільню, а нас самих – на зборище знервованих індивідів схильних до депресії або ж до надмірної агресії.

Ігор Дуда