В останні дні серпня Тернопіль відзначив день міста. Відзначив не так гучно, як в минулі роки (зрозуміло чому), але – зі святом замку, духової музики, квітів; мистецькою імпрезою на Алеї слави; врученням прапора Ради Європи; виставкою художнього планеру та іншими заходами. У ці трохи сумовиті дні прощання з літом люди наче отримали віддушину серед доволі тривожних буднів.
Дещо інші емоції сповнили душу одного мого знайомого, коли він увечері завітав до одного з магазинів. Довгенька черга до відділу спиртних напоїв складалася переважно з молоді. Тих, кого пиво чи щось міцніше приваблюють значно більше, ніж святкова програма з усіма її пісенно- вишиванковими атрибутами. Двоє молодих чоловіків, що стояли в черзі перед моїм приятелем, були зайняті вельми важливою проблемою: вибирали, яке вино взяти – біле чи червоне. А також – що купити для усунення перегару. Врешті-решт зійшлися на «Сонці в бокалі» та соняшниковому насінні. Воно, як зі знанням справи заявив один з них, добре нейтралізує перегар.
– Знаєш, що вразило мене найбільше? – запитав мій знайомий і відразу ж продовжив, – очі отих хлопців та дівчат – абсолютно порожні, без жодних ознак якоїсь думки чи почуття. А коли людина при цьому ще й жує жуйку, то це враження ще більше підсилюється. Коли десять років тому був у Парижі, вперше звернув увагу на такий же вираз очей багатьох молодих французів. Пригадую, подумав ще тоді: невже оті дебілізовані мас-культурою та атмосферою тусовок створіння і є майбутнім великої європейської нації? Щось подібне відчув і зараз.
Мій знайомий – лікар, звиклий до проявів людської патології, людина толерантна і розважлива і вразити а тим більше – шокувати його чимось доволі складно. Та, оповідаючи мені цю історію, він видавався збентеженим і час від часу скрушно хитав головою. Як з’ясувалося, його враження не обмежилися супермаркетом. Зграї хлопців та дівчат можна було зустріти на вулиці й у кущах поблизу. Там уже наше, з дозволу сказати, майбутнє, висловлюючись його ж мовою, «відривалося» сповна. Дикий регіт, мова, наче в першій-ліпшій колонії суворого режиму, купи сміття…
Є таке ефемерне поняття, як рожеві мрії. І є така цілком реальна річ, як сувора дійсність. Отим мрійникам українська молодь бачиться у козацьких забавах з бутафорними шаблями та шароварами і віночками на дівочих голівках. Мило, звичайно, спостерігати, як трійко осяяних сонцем дівчаток співають щось про рідний край або ж як бабуся цілу годину розповідає про вишитий рушник, але… Чому б творцям отих солоденько-нуднуватих творінь не пройтися увечері місцями, де збирається молодь, не зазирнути у якийсь із «злачних» закладів міста? Тоді вони, думаю, сповна оцінили б увесь ефект своєї творчої діяльності, як і плідної роботи цілої армії педагогів та вихователів.
Ігор Дуда
Loading ...