Неуважливий погляд вихопив за вікном маршрутки помітний напис на одному із закладів  – “Нічна доставка суші добавить настрій для Валюші”.

Залишимо філологам з’ясовувати, чи “добавить” є українським словом, чи правильніше все-таки “додасть”. Сам напис виконаний без особливих претензій на каліграфію – чи то з натяком на японське їєрогліфічне письмо, чи просто в недбалому стилі, в якому художник-самозванець Остап Бендер виводив на плакаті на пароплаві “Скрябин” своє знамените «Все — на тираж. Каждый трудящийся должен иметь в кармане облигацию госзайма».

Відразу ж чомусь подумалося, що якщо у таємничої Валюші вже до глибокої ночі не вивітрився поганий настрій, то екзотика “під Японію” навряд чи його суттєво поліпшить – тут треба шукати якісь інші засоби.

Гумор ситуації особисто для мене полягав у тому, що свого часу моя знайома саме на ім’я Валентина (який збіг!) розповідала мені про свій досвід тестування японської кухні. За її словами, через деякий час після того, як вона скуштувала оте саме суші в одному із спеціалізованих закладів, найбільшою її мрією було відшукати кущі, де можна було б усамітнитися. Чи то інгредієнти суші виявилися далекуватими від першої свіжості, чи технологія приготування була грубо порушена, чи просто наші шлунки генетично не пристосовані до споживання усілякої південно-східної екстраординарності. От і безневинними бананами, кажуть, не варто надто захоплюватися… А Андрій Ярмоленко уже роздає інтерв’ю у Лондоні і зізнається, що найбільше полюбляє український борщ.  Зрештою, для моєї знайомої усе закінчилося більш-менш щасливо: вона і кущі дуже вчасно знайшла, і післясмак їй не особливо дошкуляв, і нудоти не відчувала, і навіть відрази до японської кухні не виникло. Однак доводилося чути в теленовинах, що не для всіх знайомство з чужоземними  кулінарними цікавинками закінчується благополучно – трапляються тяжкі отруєння і навіть летальні випадки. Адже одна справа – скуштувати оте саме суші, приготовлене з бездоганно свіжих продуктів, з усією японською ретельністю і добросовісністю, згідно з традиціями, що передаються з покоління в покоління впродовж століть десь у Токіо чи Осаці і зовсім інша – попробувати його нехай навіть у стольному Києві.

Зовсім не маю наміру робити антирекламу  тим, хто намагається вдовольнити забаганки наших співгромадян, котрі прагнуть чогось нового, але чи не краще в даному випадку залишатися патріотами? Якщо вже не своєї країни, то хоча б власного шлунка.

Ігор Дуда