Для початку – декілька контрольних запитань:

– Скажіть, якою мовою спілкуються між собою в першому-ліпшому кафе на Champs-d-Elysees месьє на прізвища Дюжарден, Вуатро, Перен чи Лелюш?

 – Ну, звісно ж, якою – французькою, – скажете ви, – якою ще мовою можуть розмовляти люди з такими прізвищами і в такому місці?

– Tres bien, себто дуже добре, відповідь правильна. А якою мовою розмовляють у лондонському пабі містери Уолтерс, Кессіді чи Грейтон?

– Звичайно, англійською! Адже гонористі британці не те що у себе вдома – за кордоном не визнають жодної мови, крім своєї English.

 – That’s right, тобто правильно. Ну, а на пивному фестивалі десь у Мюнхені по-якому балакають Herren Шмідт, Кольдітц, Баумайстер?

– Та звичайно ж, «шпрехають» по-німецьки, та ще й на баварському діалекті. Це ж цілком naturlich!

 – Richtig! Правильно. А на Plaza Major у Мадриді синьйори Фернандес, Муньйос, Сантільяна як спілкуються?

 – Що за питання?! Ну, звичайно, мовою Сервантеса і Лорки, іспанською!

 – Justo, себто теж правильно. А якою мовою розмовляє зі своїми підопічними з типовими українськими прізвищами  Ярмоленко, Кучер, Кравець, Сидорчук та іншими тренер збірної України Шевченко (теж прізвище яке!)?

 – Напевно, укр…..

Стоп! Блиснула червона лампочка – «відповідь неправильна». Громадяни України з типовими українськими прізвищами повсякденно і повсюдно спілкуються мовою іноземної держави. І навіть якщо вони ворушать губами під час виконання державного гімну (спасибі їм за це, звичайно), якось слабкувато віриться, що його слова доходять до глибини їхнього єства. Більше того – в їхньому середовищі змушені розмовляти російською Морозюк, Федорчук, Яремчук,  Федецький, а ще раніше – Баль, Тимощук, Гусін, Михалик, котрі українську мову увібрали разом з материнським молоком. І вже ледь не як громадянський подвиг сприймаються слова екс-голкіпера «Динамо» і збірної О. Шовковського стосовно того, що хоч він і думає російською, але з батьками спілкується українською і, взагалі, працює над тим, щоб розмовляти лише нею. Чомусь те, що в інших країнах вважається природним і нормальним, у нас доводиться, в прямому розумінні відстоювати в боях – згадайте пристрасті навколо сумної пам’яті закону Колєсніченка і Ківалова. Я не схильний впадати в іншу крайність і стверджувати, що вживання рідної мови є головною  умовою досягнення високих спортивних результатів – більш вагомими, звичайно, є суто футбольні аргументи, викладені на зеленому прямокутнику поля. Але в той же час твердження «Без мови немає держави» не є плодом кабінетної схоластики і умоглядного висновку, а доведене досвідом і практикою передових світових націй. «Бо тільки Слово береже в основі безсмертя української душі», – ці слова з поеми «Трубить трубіж» Бориса Олійника – не просто данина поетичній естетиці, а переданий з минулого в майбутнє генетичний код збереження українства.  Не варто забувати про це, інакше нашій «солов’їній та світанковій» загрожує сумна перспектива залишитися лише на етнографічних фестивалях і ярмарках…

Ігор Дуда