Сьогодні, 15 грудня, світ відзначає Міжнародний день чаю. Без цього напою життя практично кожного з нас сьогодні важко уявити. Хоча способи споживання можуть кардинально різнитися. Хтось кохається у вишуканій японській чайній церемонії; комусь до вподоби традиційний англійський five o’clock tea; є й такі, котрі жити не можуть без неприйнятного для середньостатистичного споживача “чифіру”… У зв’язку з цим пригадується одна історія, що стосується вживання чаю. Нехай, в даному випадку, і не як основного продукту…

Шанувальники спорту зі стажем, можливо, пам’ятають, як майже 30 років тому, на початку березня 1988 року тодішній капітан хокейного ЦСКА та збірної СРСР і майбутній міністр спорту Росії В. Фетісов влаштував на автостоянці у Києві гучний скандал, відгомін від якого розкотився на весь колишній Союз.

У хід тоді пішли звичні аргументи підпилої «зірки» («Да вы знаете, кто я?! Да  за меня НХЛ 5 миллионов дает! Да я вас…» і т.д.) Відразу ж в пресу просочилася інформація, що той злощасний вечір Фетісов провів у товаристві своїх друзів з «Динамо» – Безсонова і Дем’яненка. Відзначали день народження Безсонова. Тепер уже Безсонову, як господареві вечірки, довелося пояснювати журналістам, як усе відбувалося. З його слів вимальовувалася просто таки ідилічна комсомольська картина: зібралися троє давніх друзів, посиділи за чаєм і тортом, згадали минуле, поділилися планами на майбутнє та й розійшлися. Куди побрів після посиденьок Фетісов і чому він почав «качати права» киянам – невідомо… Як згадував пізніше сам Безсонов, невдовзі після цієї історії його викликав до свого кабінету на базі В.Лобановський, який був чудово обізнаний з усіма справами своїх підопічних, що виходили за рамки спортивного режиму.

«Слухай – зсунувши брови до перенісся, промовив тренер, – тут у газеті пишуть, що зібралися разом Безсонов, Дем’яненко і Фетісов. Це я розумію. Ще пишуть, що приємно посиділи, поспілкувалися. Це я теж розумію. Але до чого тут чай? Це що ж, після чаю Фетісов пішов гуляти по Києву як «эх, вдоль по Питерской»? Непереконливо це якось, зовсім непереконливо»…

Ігор Дуда