Нещодавнє масове відзначення в Росії дня народження В. Путіна змусило згадати про одну сумнозвісну радянську і пострадянську традицію.

«С чего начинается родина…», – такими  словами починається кожен куплет популярної за часів СРСР патріотичної пісні.  А далі в ній співалося про картинку в «Букварі», про вірних друзів із сусіднього двору, берізку в полі, весняний переспів шпака… Взагалі ж – хвилююча,  лірична мелодія, вкупі зі зрозумілими й близькими серцю кожного словами. Проте автори сором’язливо оминули той факт, що тодішня батьківщина у нас починалася з культу чи просто культику її чергового вождя. В епоху Сталіна, на щастя, жити не довелося, отож язичницькі крайнощі поклоніння перед ним моє покоління оминули. Зате з дитячого садка кожному вбивали в голову,  що «Ленин лучше всех на свете: и великий, и простой». Однак система не лише поклонялася  мощам померлих вождів – вона  своєю природою була запрограмована на те, щоб створювати культ нових. Ось і став з середини 70-х років посилено насаджуватися міф про «видатного політичного і державного діяча сучасності» Леоніда Брежнєва. Втім, заради справедливості, була система уже не такою кровожерливою, як за Сталіна, і возвеличування (понад всяку міру) Брежнєва йшло паралельно із розтиражованими на всю країну анекдотами про нього.

Потім увесь цей ідіотизм на якийсь час зник. Так, принаймні, здавалося. Борис Єльцин, із його диригуванням військовим оркестром у Берліні, виспівуванням там же «Калінки», справлянням малої потреби під колесом літака, лоскотанням секретарок та іншими п’яними витівками здебільшого викликав лише іронічні посмішки; над Леонідом Кравчуком тяжіло зовсім недоречне в нових умовах компартійне минуле, та й правив він недовго… Отож явище під назвою «культ особи» звило собі райське гніздо у колишніх середньоазіатських республіках у особах усіляких туркмен-баши. Аж раптом у 1999 р. в період президентської кампанії почали масово з’являтися публікації про «мудрого державника Л. Кучму», який і ветеранам допомагав, і про діток дбав, і паростки нових ринкових відносин дбайливо випещував… Ще й на гітарі хвацько бринькав. А з якою холуйською запопадливістю зустрічали вірнопіддані Леоніда Даниловича під час його поїздок, в тому числі й у «патріотичний і волелюбний Тернопіль»,  як вправлялися у його восхвалянні місцеві лакузи, як намагалися залізти без мила в те місце, куди зазвичай заглядають лише проктологи… І як потім усі дружно забули про нього і переключилися на заупадання перед іншими «сильними світу цього».

Але природа не терпить порожнечі. Довший час без створення культику чергового вождя починає  викликати у нас дискомфорт. Незадовго до Євромайдану стали  з’являтися перші ознаки, нехай поки що і помірних, спроб створення нового культу. В одній з  політичних телепрограм представник Президента у парламенті Юрій Мірошниченко заявив, що «нарешті в Україні з’явився лідер загальнонаціонального масштабу». Вгадайте з двох разів, хто? Правильно. Можете уявити, до яких величин розрісся б отой «масштаб», якби доля дарувала «проффесору» шанс провести президентську кампанію в 2015 році? Страшно й подумати… Нині ж цей «лідер» вже, мабуть, отямився після майданного переляку і радий тому, що його прихистила сусідня країна. Чомусь – разом із награбованими і вкраденими у народу мільярдами. Або ж, можливо, саме завдяки тому. Отямився і спостерігає, як на його новій «родінє» поступово і неухильно формується культ її нинішнього президента. Тут тобі і розчулені співи діток («С днем рожденья, президент Путин!»), і пісенні славослів’я цілком дорослих дядечкок і тітоньок, і зразки портретного живопису, і спеціально випущені з цієї нагоди футболки з впізнаваним портретом, і панегірики доморощених борзописців «во славу» невтомного борця з корупцією і усім тим, що загрожує «руському миру», і стотисячний марш підтримки у Чечні,  організований і очолений вірним намісником Кадировим…  Мова, зважте, йде навіть  не про ювілейну дату, а про 62-річчя чинного російського гаранта. Так що проти історичної генетики не попреш: наші північні сусіди таки відчувають внутрішню потребу періодично створювати новий культ. Мине час – і вони кинуться його  героїчно розвінчувати. Але це станеться не раніше, ніж зазомбована і одурманена «водочкой» Росія прийде до тями і схопиться за голову.

Ігор Дуда