Вельми серйозні й важливі речі відбуваються нині в Україні.

Сформовано новий уряд з цілою купою віце-прем’єрів. Новий Прем’єр поважно, з відчуттям державницької величі й власної значущості проводить перші засідання, які транслюються на багатьох телеканалах.  Торнадо політичних баталій захопило у свій вихор фракції у Верховній Раді: хто? З ким? Проти кого? Хто в коаліції? Хто в опозиції? Де свіжі «тушки»? А ще таке надзвичайно важливе для народу питання: будуть дострокові вибори чи якось обійдемося без них? Яка політсила виграє, якщо вони все-таки відбудуться? Яка програє? Хто буде Генпрокурором? Чи доведеться під конкретну особу змінювати закон? А якщо доведеться, то, знову ж таки, хто від цього виграє?  А низина  всієї вертикалі, ота, що на місцях, уважно стежить: як воно буде? Щось дадуть? Чи, навпаки, відберуть?

Ризикну припустити, що бюджетникові, який животіє від зарплати до зарплати, чи пенсіонерці, котра перед магазином перераховує рештки пенсії в надії відшукати «приховані резерви», усе вказане вище, загалом, байдуже. Вони вже навчені багаторічним досвідом: які б пертурбації не відбувалися «нагорі», які б перестановки і рокіровки там не робилися, які б урочисті декларації не приймалися і які б осяйні прожекти не проголошувалися – на їхнє становище це жодним чином позитивно не вплине, а вміст їхнього гаманця якщо й змінить, то однозначно в бік його  полегшення.

То чому ж тоді так шумно нині на печерських пагорбах у стольному Києві? Так сильно слуги народу переймаються його долею? Ще раз ризикну висловити припущення: немає у політичної верхівки інших, більш насущних, справді державної ваги проблем, отож вони і поринули у свої «міжусобойчики». Саме тому можна щиро й беззастережно віддатися служінню власному егоїзмові, не надто переймаючись майбутнім, адже принаймні одну каденцію в парламенті відбути вдасться. А призначать нові вибори – що ж, методи впливу на виборців відпрацьовані й відшліфовані, та й куди оте електоральне стадо подінеться з підводного човна? Однаково проголосує за того, за кого треба. Ось вам найбільш видимий наслідок революційних процесів дворічної давнини: ви хотіли змін? Ризикували задля них життям? Даремно – нині маєте давно знайому соціально-політичну ситуацію із повним набором вузькоспецифічних  термінів і народних приказок: «кришування», «відкати», «не підмажеш – не поїдеш», «правий той, у кого більше прав», «ворон ворону ока не виклює» і т.д.

Іноді виникає запитання: а що було б, якби раптом Путін вирішив таки посунути на Київ? Або ж іще далі? Адже саме в цю квітневу пору два роки тому і колишній радник російського президента  А.Іларіонов, і екс-глава СБУ Є. Марчук малювали вельми похмурі пророцтва наступу Росії на Україну аж до її західних кордонів. Тодішні їхні «страшилки» наразі неактуальні: конфлікт на Донбасі, схоже, переростає у латентно-хронічну стадію без видимих ознак вирішення; волонтери, спасибі їм, допомагають з логістикою; статус учасника бойових дій можна набути, не беручи в них реальної участі; періодичні «двохсоті» й «трьохсоті» залишаються, найперше, проблемами їхніх родин. Отож, загалом, нічого не змінюється. Все як звично.

І все ж… якби раптом нинішньому правителеві «всея Руси» таки встрілило в голову рушити свої бригадні тактичні групи вглиб України? Одночасно зі сходу і з півночі. Та ще й у супроводі ескадрилій «МиГ-29» і «Су-35». Майже як за Суворовим: «И впереди нас – рать, и позади нас – рать, и вверху в нас – рать» (продовження сором’язливо пропущу). Можна майже безпомилково спрогнозувати: нинішнього гармидеру у владній камарильї точно не було б. Кожен для себе вирішував би питання, як бути. Звісно, чужа душа – темний ліс, у неї не зазирнеш, але все ж думається, що процентний розклад був би приблизно таким: десь 5-7% пішли б у підпілля й зайнялися партизанщиною; приблизно стільки ж (якщо не більше) поспішило б засвідчити свою щиру лояльність «братам»; решта б склала наше славнозвісне «болото», зайнявши вичікувально-споглядальну позицію й чекаючи, що з цього всього вийде.  Хтось, можливо, презирливо усміхнеться, мовляв, хто тобі дав право судити інших і вирішувати за них, краще б сам щось путнє зробив… Воно би й можна, але мимоволі складається враження: що б ти не робив,  усе марно – від середньостатистичного громадянина у цій країні нічого не залежить. Зовсім нічого. І тоді руки просто опускаються…

Ігор Дуда